Осінню 2021 року виставка фотографа Тараса Бичка “Близько” експонувалась в Львівському муніципальному мистецькому центрі. Ця експозиція стала знову доступна для огляду – тепер в Києві, в Малій Галереї Мистецького Арсеналу! З цієї нагоди ми вирішили пригадати основні ідеї цього проєкту в розмові директорки Центру Ляни Мицько і Тараса Бичка.
Текстове розшифрування:
Ляна Мицько: Тарасе, ми готуємось зараз до твоєї виставки в Києві. Перший етап цієї виставки відбувся у Львові. Коли ми її розпочинали, розпочинали підготовку до неї, ти не розповідав, що ж саме сталось, що тобі так терміново треба зробити виставку. Я за тобою слідкувала і познайомилася з тобою якраз в той момент, коли ти був супер гіпер активним діячем фотографії, назвемо це так. Багато фотографував, викладав фото, робив виставки, зіни, різні колаборації і так далі. І тут нас здивував, скажімо дуже м’яко, інформацією про те, що в тебе восьма на той момент хімія.
Тарас Бичко: Сьома.
Ляна Мицько: Сьома. “І от зараз все має бути добре. Давайте готувати виставку.” Це був шок. Але з іншого боку, я зрозуміла, що твоя поведінка під час проведення лікування мене певним чином навіть надихнула. Бо зазвичай люди, які потрапляють в дуже складні ситуації по здоров’ю, ховаються в нірку, максимум контактують зі своєю сім’єю і не виходять. Ти ніби-то переглянув, переоцінив свою діяльність і знайшов у ній джерело свого життя. Можеш розповісти взагалі, які в тебе були емоції в момент, коли ти дізнався про свій діагноз і як мистецтво витягнуло тебе з стану такого важкого очікування?
Тарас Бичко: Ну справді цей період, коли я проходив власне ці всі курси хімії, вони були для мене дуже насичені в контексті фотографії і це, мабуть, пов’язано з тим, що перед тим було дуже багато роботи зробленої, що передувало. І от коли ти маєш якісь плани, маєш якісь мрії і бажання реалізувати свої творчі амбіції, проекти, і тобі, як сокирою по голові, кажуть діагноз, ти маєш напевно 2 варіанти: або все ж таки зупинитися і себе почати шкодувати, або напевно рухатись далі. І як сказав один мій товариш, коли йому також встановили такий діагноз, він сказав: “Я поки можу йти, буду йти. Поки буду потім лізти, буду лізти. Потім буду лежати, то вже тоді, напевно, нічого не зможу.”. Для мене це, мабуть, якось таким чином так само все відбувалося, оскільки, так як я вже сказав, дійсно було дуже багато творчих наробків, які, напевно, чекали свого виплеску, своєї реалізації. І коли ти отримуєш такий невтішний діагноз, з’являється найстрашніше, що може бути. Навіть не з’являється, а стає відсутність мрій. І от для мене ця річ або відсутність дальніх планів, тобто коли ти не можеш розраховувати, що через місяць чи якийсь там термін ти можеш реалізувати все, що бажаєш. І, звичайно, тоді приходить розуміння, що кожен день – це вже є якийсь важливий. Він не просто день, який можна собі дозволити нічим не займатися. А з’являється розуміння, що цей день має бути максимально насиченим. Звичайно, що це все підкріплено таким диким страхом, який стає, напевно, найбільшою такою рішучою силою, яка тебе мотивує рухатись. І це все, що пов’язано з дуже особистими речами, які стосуються сім’ї насамперед. Коли ти маєш бажання, якраз оті плани, мрії, як повинен виглядати побут, життя дітей, що вони повинні мати, які в тебе стосунки повинні бути в сім’ї, з дружиною, ти розумієш, що те, що було зроблено, потребує якоїсь реалізації. Я для себе знайшов у фотографії цю річ. Це такий своєрідний батут, де я міг просто від цієї фотографії відштовхнутися і просто рухатись далі. Це, напевно, найбільше, що мене мотивувало. Це кожен день була поруч сім’я і фотографія на другому плані. І це якраз фотографія, вона дозволяла відштовхуватись і рухатись далі. Це якщо не зачіпати питання емоцій.
Ляна Мицько: Але якимось чином ти це все скомпонував і, до прикладу, твої зіни, які виходили в цей час, я так підозрюю, що “Дві кімнати” вони якраз певним чином узагальнюють тему “батутності”, назвемо це так. Скажи, будь ласка, як твоя сім’я ставилася до того, що ти розділяєш цей період не лише з ними, а й з фотографією. І як тобі вдалося скомбінувати цінність, твої душевні поривання: робити все з фотографією і мати весь спектр емоцій з сім’єю? Як тобі вдалося все скомбінувати все в творчих різних проектах і які ти у результаті реалізував? Я так знаю, що це були і презентації зінів, і виставки, які пов’язані були саме з цими обставинами життя в двокімнатній квартирі.
Тарас Бичко: Ти абсолютно вірно зауважила, бо артбук “Дві кімнати” – це те, з чого я почав знімати. Я вже про це неодноразово говорив: коли в мене народився син, в мене з’явилася перша камера і я почав фотографувати. І якраз фотографія, коли я почав знімати дорослішання своїх дітей, вона була для мене надзвичайно важливою. І коли після першої хімії дзвонить лікар і каже: “Ну у Вас дуже зіпсувалися аналізи. Так в житті буває. Готуйтеся.”.
Ляна Мицько: Готуйтесь до чого?
Тарас Бичко: Ну так буває. Тобто, готуйтеся до найгіршого. І, звичайно, що це перевертає все з ніг на голову. І розумію, що навіть оця моя вдячність дітям, зокрема старшому сину, завдяки якому я взяв в руки фотоапарат, вона повинна бути чимось реалізована, вона повинна залишитися. Бо, напевно, в тому стані найважливіше, чого я прагнув і прагну зараз, – щоб я залишився в пам’яті дітей людиною, якою вони можуть пишатися. Для мене найважливіше і якийсь сенс життя. Я розумію, що нереалізований… А це все задумувалось і ми з сином вже починали робити, створювати макет книги. Воно повинно було бути створеним. І якраз я робив книгу. Це такий подарунок на дев’ятиріччя, якраз рік тому, моєму старшому сину. Ну і молодшому. Але приурочено під дату. Тому це наповнювало, воно поглинало і заставляло рухатися. І от книга – це для мене був дуже важливий результат. Бо я розумію, зараз все оцінюючи, що цей страх, який переповнює, він акумульовувався в це бажання максимально бути присутнім. Тоді якраз з’являється розуміння бути присутнім не у вигляді стільчика чи меблі, шафи, сейфу, а бути присутнім в житті людини і в житті сім’ї. І воно якраз було дуже важливим. Я чому це все тримав в секреті? Бо я хотів бути максимально продуктивним і зі своїми колегами, творчими партнерами. Тобто щоб це все було так, ніби нічого не відбувається. Зрозуміло, що під час цього періоду я випадав на тижні в місяць. Але потім я зразу виходив і робив свої речі, ризикуючи. Зараз я розумію, що були дуже неправильні рішення. Ну якось пощастило. Все ж таки воно все минулося.
Ляна Мицько: Маєш на увазі Covid, ці всі штуки?
Тарас Бичко: Та, абсолютно. Це все і фізіологічні речі, які було тяжко просто переступити. Але з іншого боку, кожна для мене перемога, фотографічна, особистісна (чи це є книга, чи це виставка, чи це хороша публікація у хороших виданнях, міжнародних, різні участі як суддя в міжнародних конкурсах), воно все ж таки підживлення і воно давало розуміти, що ти живеш, ти маєш цей день і ти його проводиш. Моя бабця з дитинства мені говорила, що найбільша перемога – це перемога над самим собою. І я зрозумів, що цей період, кожен день – це перемога. І якийсь такий певний парадокс, бо, воно буде звучати дико, але коли ти маєш такий діагноз, ти не знаєш, який в тебе буде кінець, але ти знаєш, що він буде, але колись. Він дає якусь перевагу. Тобто, не дай Боже, коли люди сідають за кермо автомобіля чи якісь нещасні випадки, вони не мають можливості прожити той час максимально.
Ляна Мицько: Екзистенційна криза не настає, короче кажучи. Вони не переосмислюють щось.
Тарас Бичко: Та. А я надзвичайно переосмислив це все. І з’являється оця гармонія. От фотографія – дуже важлива гармонія, коли ти підпорядковуєш все своєму баченню. Так само ти маєш можливість, як би це не було складно, маєш той день і він стає для тебе максимальним. З цього, до речі, і народилося бажання бути активним, зокрема у Львівському муніципальному мистецькому центрі, для того, щоб говорити про фотографію, залучати нових людей. За що я дуже вдячний. І виставка у муніципальному мистецькому центрі – це якраз той крок, який мені дозволив сказати про це і наголосити на цій проблематиці, яку я відчував. Не в плані хвороби, а в плані закритості, бажання уникати теми, що стосується онкології. Тому це теж наступний крок для мене, який був важливим.
Ляна Мицько: Насправді певним чином тобі пощастило, бо є люди, які до кінця життя так і не отримують задоволення від своєї рутини. А фотографія уже певним чином є твоєю рутиною. Ти через цей наполовину трагічний, скажімо так, принаймні ментально, збіг обставин, який стався з тобою, отримав шанс переосмислити те, що ти і так маєш кожен день. Багато людей від цього можуть засумувати, сказати : ”Блін, знов та фотографія. Знов вертатись додому.”. А якраз через такі екзистенційні випадки ти отримуєш новий погляд на те, що ти маєш і маєш можливість з цього отримати натхнення. Чи ти думаєш, щоб дійти до такої точки цінування, треба обов’язково мати таку кризу? Чи можна певним чином надихнутися, навіть дивлячись на твою ситуацію? Чи ти знаєш людей, які вже переосмислили, що з ними відбувається через твій приклад?
Тарас Бичко: Так, почнемо з першого. Насправді у свій час, коли я починав фотографувати, мені пощастило спілкуватися з різними хорошими художниками. Один з них – Борис Савельєв. Він, дивлячись на мої фотографії, сказав: “Тарасе, поки є драйв, треба робити.”. І оце питання драйву можна застосовувати у всі мистецькі сфери. Мені воно дуже відгукнулося і я в якийсь момент почав задумуватись: “А коли той драйв зникає? Як? Що робити?”. І я дійшов тільки одного висновку, що драйв не може зникнути тільки в тому випадку, коли ти будеш робити постійно щось. І от якраз ця постійна фотографія, вона не перетворилася в рутину. Тут ніби парадокс теж. Вона постійно присутня, але вона постійно трансформується. Чим більше і глибше ти досліджуєш якісь теми чи просто отримуєш життєвий досвід, тим більше можеш реалізувати себе у фотографії. Бо фотографія – це не тільки споглядання, фотографія – це так само вивчення себе. І от для мене фотографія – це найбільший рушій, який заставляє рухатись вперед. Бо ти не хочеш повторюватися, не хочеш ставати одноманітним за рахунок тих повторів, ти не хочеш бути очевидним, ти все ж таки хочеш зачепати якісь глибші теми. Воно в поєднанні з тим драйвом, коли ти не зупиняєшся, воно тебе заставляє переосмислювати все, що навкола. І оце споглядання стає пізнанням. І от воно якось все разом починає межувати. Я говорю про свій випадок. В мене було дуже багато цих наробків і якраз акумулювання отого всього привело до переосмислення, але зачіпаючи інші теми, інші жанри. Чи ця виставка стала для когось якимось таким розумінням, пізнанням? Я маю декілька таких відгуків, які мені є надзвичайно важливими. Це просто, коли в нас виходили люди з виставки, потім дзвонили і казали: “Я перше, що зробив/зробила, – це передзвонила своїм батькам, рідним і сказали, у нас все дурниці, треба жити, наповнюватися.”. Це найкращі відгуки. І на що була спрямована ця виставка, як мені здається? Зрозуміло, я це знімав, я не ставив ніяких цілей. Я просто рефлексував від цієї теми, я не міг по-іншому, бо мені потрібно було виговоритися, крикнути. Я не мав тої можливості, бо я себе обмежив тими рамками, що “все. так іде. і так повинно бути”. А фотографія мені дозволяла кричати. Бо ті фотографії, які в мене на виставці – це там є крик, сльози, сподівання. Тобто це ті речі, які присутні. І мабуть глядач, який це все пройшов, особливо відчув, він зробив певні висновки, які стали тим, що дійсно нас оточує дуже багато хорошого. Я зараз замислююсь над тою темою, коли ти “женешся” в тих творчих здобутках, в якихось своїх бажаннях себе реалізувати, ти забуваєш про речі навколо, те, що нас наповнює і те, що ми можемо отримати задоволення, п’ючи чай, спілкуючись і бути в моменті. І це ніби прекрасно. Але напевно найстрашніша річ в тій ситуації, коли ти женешся за одним, ти починаєш це отримувати. Напевно бо та творчість дає свої плоди. А тепер ти зіштовхуєшся з іншою проблемою, яка дуже складна. Чи ти можеш мати час реалізувати оце, коли вже все вдається? Це теж дуже складно, коли ти маєш можливість бути побаченим, почутим, ти хочеш говорити на якісь важливі теми, які не тільки тебе стосуються, а важливі для широкого загалу. Ти хочеш робити речі, які приносять іншим людям знання, натхнення. І ніби це все з’являється. І стає страшно, скільки ти будеш мати часу для цього.
Ляна Мицько: Хочеться учнів мати, коротше кажучи, їм це передати. Або дітям розказати, як це робити.
Тарас Бичко: Тут навіть я б сказав не учнів, а просто мати оту можливість і час, щоб це зробити. Бо, мабуть, найгірше в житті – це жити споживачем. Це, напевно, найстрашніша річ. Мені б це було найстрашніше, коли ти стаєш просто споживачем, а не починаєш щось створювати. І оце, напевно, найскладніше. А хочеться це все реалізувати.
Ляна Мицько: Давай тоді пройдемося ще по тих проектах, які ти створив, будучи в періоді своєї хімії. Це активна робота в мистецькому центрі, де ти започаткував цілий ряд зустрічей з різними фотографами і людьми жанру, це 2 зіни. 2?
Тарас Бичко: Це книга, артбук “Дві кімнати”, це виставки, які відбувалися.
Ляна Мицько: І в Ризі була виставка, і в нас була виставка.
Тарас Бичко: Насправді я навіть не ставив за мету це рахувати, бо ці речі я називав “короткострокові цілі”. Бо довгострокових цілей немає. Це те, що я казав, що дуже складно. Але є короткострокові цілі, до яких ти йдеш, від яких ти відштовхуєшся. З’являються інша “короткострокова ціль”. І ці дні тяжкі, ночі, ще тяжчі, стає легше переходити. І дійсно ця сукупність того, що було зроблено до того, воно переростає в результат. І цей результат надихає. Тому виставки, ти сказала, і в Україні і за межами, і діяльність в мистецькому центрі – це спілкування. Воно все дуже дуже надихає. І та робота, яку я виконую в жанрі стріт фотографії, в спільноті української вуличної фотографії, всі ці події теж дають результат. Інша річ, звісно, це складно, коли ти не маєш можливості зробити більше. А були такі випадки, коли були грандіозні, знову ж таки, плани, але вони міняються непередбачуваними обставинами.
Ляна Мицько: Таке питання про споживачів. Насправді кожен з нас певного роду споживач є. Навіть коли ми поглинаємо в себе фотографію, творчість інших людей і тд, завжди є острах залишитись більше споживачем, ніж творцем. А деяким людям в принципі і не дано творити щось в повній мірі. І насправді коли вони побачать твою виставку, вони теж будуть переживати, що, можливо, вони мало залишать, замало реалізуються. Можливо в тебе є якийсь “рецепт”, як не залишитися самим з собою не задоволеним собою в такий момент, коли настає оця криза, діагноз? Чи тобі скаржились якісь люди, що вони це все побачили і вони розуміють, що їм зараз немає на що наступити, щоб відштовхнутись?
Тарас Бичко: Мені здається тут, те, що я вкладаю в це “бути не споживачем, а творцем”… Насправді будь-які речі, які ми можемо зробити, навіть маленькі. Тобто тут немає “маленьких” речей. Ми ідучи піднімемо сміття і викинемо. Це вже ми зробили щось для того, де ми перебуваємо. І оці такі дрібнички, вони і формують. Ми можемо зайвий раз піти з дітьми в музей. Тобто це дуже маленькі дрібниці, вони можуть наповнювати. Звичайно, що тут дуже важлива річ, мені напевно пощастило, що в тому діагнозі я міг чи йти, чи повзти. Тобто кожен опиняється в дуже різних станах. І ці “перемоги” і створення чогось – це все для кожного індивідуальні. В мене немає такого рецепту, як залишитися. Насправді це найстрашніше питання, яке з’являється перед людиною. Бо те, що я дуже гостро відчув, не має значення в якому ти віці. Люди, які були поруч зі мною в палатах, це були люди молодші за мене, які дуже гостро хочуть жити, хочуть бути. От оце слово! Я, до речі, собі записував такі речі. Я прокидаюся і я розумію: “Я стараюсь бути.”. Це “стараюсь бути” – надзвичайно потужне. Старання бути. Воно не притаманне віку. Люди у старшому віці, які мають понад 80 років, вони хочуть так само бути, як вісімнадцятирічні. Ніхто не готовий піти вже і сьогодні. В кожного ця боротьба, це бажання жити триває. І напевно кожен по своєму це все: хтось займається городом, хтось далі викладає, хтось іде займатися своїм бізнесом. Тобто це настільки все різне.
Ляна Мицько: Я радше апелюю до того, що зараз в нас суспільство, яке розказує, що ми всі маємо бути максимально успішними, в якихось дуже видимих, інстаграмних речах. Твоя ситуація це нівелює і розказує, що до всього треба ставитися трохи простіше.
Тарас Бичко: Ну от воно може звучати “трохи простіше”. Але найскладніший момент – це навчитися бути задоволеним тут і зараз, просто перебуваючи з рідними людьми, з колегами і насолоджуватись. Це найскладніше. І я би напевно лукавив, якщо би сказав, що я можу це досягти, цієї речі. Бо насправді коли ти вже трохи дальше відходиш, я собі багато речей говорив, які я буду по-іншому робити. Тобто я буду все одно більше прислухатися до себе, буду більше часу проводити, знову ж, з дітьми, я буду більше з дружиною, буду більше потрібним для суспільства. Але ти потім за рутиною втрачаєш це відчуття. І в мене є показовий відгук, то мого товариша, який зіткнувся з цією проблемою. Але йому дуже пощастило. Воно його не взяло, воно його відпустило. Діагноз не підтвердився. І він каже: “Я рівно 2 тижні був інакшим. Я розумів, що це життя настільки прекрасне. Воно таке, треба бути максимально корисним. А потім, звичайно, це все стирає.”. Тому, напевно, я би лукавив, якби казав, що зміг цього досягти. Тобто ці речі ти все одно за роботою, за творчістю, за якимись власними бажаннями, починаєш про це забувати. Але розуміння того, що невідомо, що буде завтра, воно для мене залишилось.
Ляна Мицько: Надихаючим?
Тарас Бичко: Дуже надихаючим.
Ляна Мицько: Нам тільки залишається сподіватись, що всі будуть здорові, відчуття “тут і зараз”, насолоди від життя, і змін, які ти можеш принести в це життя. Вони мають нас супроводжувати. Бажаєм тобі здоров’ячка!
Тарас Бичко: Я всім бажаю здоров’я. Дякую. Дякую, Ляно.