Понад 50 подій і перша велика виставка. Підсумовуємо два місяці роботи Центру

Презентація про нашу діяльність з 19 жовтня до кінця 2020 року:

Під кінець року поговорили про те, яким задумувався Львівський муніципальний мистецький центр і що з задуманового вдалось втілити нашій команді. Також, звісно, про короткострокові і стратегічні плати на майбутнє.

Розмовляємо з доктором мистецтвознавста Василем Косівим, директоркою Центру Ляною Мицько та нашими співкураторами Павлом Ковачем і Олегом Сусленком.

Василь Косів:

У мене враження великої швидкості. Рівно рік тому концепція цього місця креслилась, виправлялась, посувалась. Ми були зовсім в хмарах. І за рік ми тут сидимо, все готове, маса речей вже відбулися.

Також рік тому ми говорили про те, що Львів – місто культури, місто, пов’язане з мистецтвом. Місто утримує і фінансує дуже багато муніципальних установ культури – 5 театрів, чудову мережу бібліотек та установ, зв’язаних з мистецькою освітою. Але не було жодної міської установи, зв’язаної з візуальним мистецтвом і з сучасним мистецтвом. І це очевидно була велика несправедливість.

Адже надавати такі майданчики, створювати такі інституції – це одна із функцій міста для того, щоби шляхом посередництва сучасного мистецтва підвищувати якість життя в громаді.

Рік тому ми прописували дуже багато чого у своїх мрії, яким має бути цей Центр. Про різні середовища, які мали б тут зустрічатися, про різні види мистецтва, які тут би мали вести діалог, про різні вікові групи, про людей, які є фахівцями чи нефахівцями.

І от щойно почав роботу цей Центр, воно все вже здійснилося. Дуже швидко запрацювало, і запрацювало так, як написано. Це швидше якась аномалія для нашого світу і, тим більше, для нашої країни. Але найважливіше, що інституція існує. І інституція дає ту впевненість, що воно вже нікуди не зникне.

Тепер важливо, щоб оце все потривало рік, два, п’ять років, і тоді ми будемо бачити вихід на нові плани і завдання. Бо сила інституції в її тяглості.

Ляна Мицько:

За дев’ять місяців це місце народилось із зовсім непридатного для життя простору. За два місяці від 19 жовтня, ми вже провели майже 60 подій. Напевно, це наш максимум, тому що настільки був голод і потреба до якихось обговорень, лекцій, що в перші місяці на нас, так би мовити, напали: давайте зробимо те, і те, і ще те. Хочеться, щоб цей темп тривав.

Також за цей час сталася перша велика виставка «Чому у Львові будуть художниці», до якої ми готувались дуже грунтовно. Наші куратори спілкувались із 14-ма художницями з України та Польщі. Все це народилося у великий монтаж і переросло у виставку, яка триває вже місяці.

Павло Ковач:

Ми вперше стикнулись із експозицією, а це досить складна робота, змушує деколи не поспати кілька діб. У першу чергу – ми змогли привезти до Львова на виставку майже всіх художниць, чиї твори виставляються. Ми змогли їх поселити, ми оплачуємо їм гонорар і виконуємо всі речі, які були заплановані. Не було лише трьох художниць Катерини Єрмолаєвої, Аліни Соколової та Катажини Козири.

Ми були готовими до критики цієї виставки і вона сталась, але і це також дало свої результати. І за відвідуваністю, і за резонансом. Критику ми обговорювали на відкритих дискусіях у лекторії Центру. Таким чином намагались вибудувати діалог і, мені здається, це власне і є одне з найважливіших завдань муніципального центру. Лекції, презентації, дискусії, які відбувались навколо виставки, і розширювали кругозір.

Ляна Мицько:

Виставка потриває ще до локдауну. У нас також вже є план-перелік із наступних 5 виставок, які відомі кураторському колу і нашій групі наставників, які радять нам, чи правильно ми вибираємо співпраці з кураторами, чи актуальні теми, чи не загрались ми раптом в одні ворота, і чи можливо занадто на нас впливав.   

Павло Ковач:

Групові виставки у Центрі плануємо експонувати по два місяці, оскільки над ними більше роботи, а персональні – по одному місяцю, бо з одним художником чи однією художницею легше співпрацювати. Наразі такий темп, у процесі будемо відслідковувати відвідуваність виставки, аналізувати попит і робити висновки.

Ляна Мицько:

Загалом за місяць виставку відвідали більше 4 тисяч людей. На мою думку, для невеликої інституції, особливо в часі пандемії, це добрий результат. Були дні, коли в нас були 300-400 людей, у середньому ж на день маємо 100-200 відвідувачів.

Соціальна стіна

Ми вели дискусії, чи робити ще виставки, окрім головної. Але, зважаючи на величезний запит і потребу, ми таки зробили за цей час три виставки у нашому лекторії. Перша – це виставка живопису дітей із синдромом Дауна, друга – виставка протестного плаката із Білорусі Володимира Цеслера і третя – фотоісторії молоді з Донбасу в рамках україно-німецького проєкту. І маємо плани надалі. Найближча виставка – це буде співпраця з «Малювцями».

Постійно діючі освітні програми:

  1. Інклюзивна дитяча програма спільно із студією «Каляки-маляки». Історія мистецтва для дітей від 3 років.
  2. Курси плівкової чорно-білої фотографії Кості Смолянінова
  3. Курс історії львівського мистецтва від Саші Кущенко.

Події, які відбуваються в центрі:

  • Артист-токи;
  • Лекції кураторів та дослідників;
  • Екскурсії та кураторські екскурсії виставками;
  • Перформанси;
  • Вінілові вечори;
  • Тілесні практики;
  • Благодійні аукціони;
  • Презентації книг;
  • Кінопокази.

Всі події Центру є відкритими та мають вільний вхід, однак через пандемію є обмеження щодо кількості учасників та обов’язкова попередня реєстрація.

Плани Центру:

  • Співпраця із незрячими та слабозорими людьми: хочемо читати вголос книги про мистецтво, хочемо навчати людей тактильно розрізняти твори мистецтва;  
  • Розвиток освітніх програм;
  • Співпраця із закордонними інституціями, бо наразі це досить складно через закриті кордони;
  • Організація резиденцій при Центрі, щоб привозити сюди художниць та художників.  

Олег Сусленко:

19 жовтня ми відкрили цей простір із «голими» стінами. І на відкриття ми зробили певну акцію-ситуацію. Запросили трьох працівниць Палацу Потоцьких, посадили їх у виставкових залах для того, щоби вони концептуально оформили це відкриття. Їм було важко пояснити, що вони там мають робити. Вони не могли зрозуміти, що тут відбувається, чому цей Центр такий, яким він є, чому сюди вклали так багато зусиль і грошей.

Але одна із цих жінок сказала: «Може краще би лікарню за ці гроші зробити?». Але з іншого боку вона сказала, що людям потрібна «віддушина». І якщо в людей вона буде, то, можливо, треба буде менше лікарень. І ми бачимо, що за цей час сюди приходять багато людей, які знаходять це місце і отримують тут те, що їм потрібно. Що їм дозволить не ходити спочатку в аптеки, а потім – в лікарні.

Василь Косів:

Ми не могли би далі говорити про Львів як про місто культури і мистецтва, якби цього не було. Це пазл, якого не вистачало. Це не те, що створили ще щось додатково до того, що у Львові і так було і чекають, що туди хтось прийде. Це є щось, без чого ми раніше не могли про себе говорити як про сучасне і цивілізоване місто культури. Тому це все органічно, тому одразу сюди прийшли люди і відчувають, що це живе.

Павло Ковач:

Велика мета, до якої ми маємо потрохи йти – це звання культурної столиці Європи, тому що воно змінює ситуацію більш глобально в містах. Наприклад, Ліверпуль кардинально змінився саме після того, як виборов звання європейської столиці культури. Після того з’явилось бієнале, але триває досі. Кілька років тому у Вроцлаві ми теж брали участь. До цього треба прагнути step by step рухатись.

Так само, як тільки ми станемо інституцією не лише де-факто, але і де-юре, ми зможемо паралельно працювати і з різними грантовими програмами: Українським культурним фондом, стипендіями, резиденціями і так далі. Це буде нашим ще одним завданням – писати гранти і бути більш незалежними, зменшувати частку фінансування з міського бюджету. Нам важливо чим далі, тим більше могти самим себе утримувати.

Всю розмову дивіться у відео: