КАРАНТИН на території Львова триватиме з 19 березня до 4 травня 2021 року.

Чому у Львові будуть художниці? (Тексти з виставки)

Всі тексти з виставки “Чому у Львові будуть художниці?”, які ви можете побачити (або не побачити) на експозиції.

Кураторські тексти:

Виставка, на порозі якої ви стоїте, складається з діалогів художниць, більшість з яких лиш познайомились, а деякі взагалі не знали про існування одна одної. 
При виборі теми і, відповідно, назви ми апелюємо до Лінди Нохлін. Тож логічно, що при вирішенні кураторського висловлювання будемо згадувати класиків: Харальда Зеемана і виставку «Коли відносини набувають форми» та кураторські практики Віктора Мізіано, Ханса Ульріха Обріста, Уолтера Хоппса.
Чому саме виставка «When Attitudes Become Form» 1969 року? Перш за все, ми беремо за основу саме взаємодію, відносини, діалог і на основі цього виникає форма. По-друге, саме цю виставку заведено вважати початком кураторства як такого. І, по-третє, на цій виставці 98% — це учасники. І тільки 2 — учасниці! 
Наступна тема, на яку я хотів би звернути увагу — це кураторські практики Віктора Мізіано, Ханса Ульріха Обріста, Уолтера Хоппса. Важливим моментом є текст Віктора Мізіано «Тусовка» як соціокультурний феномен». 
Думаю, спробувати створити «тусовку» навколо цієї виставки є одним із наших векторів. Саме таким чином ми дамо собі відповідь на питання, чи будуть у Львові художниці. 
Як ми можемо це зробити? Наразі у нас є 7 діалогів і кожна художниця має умовно свій 1м³ простору галереї. Чому б нам не дати можливість впродовж виставки «передавати естафету», щоб кожна художниця мала вибір змінити діалог робіт на стіні і включити в нього авторку на свій розсуд? Так ми будемо мати постійно змінну експозицію. 
Ми пропонуємо учасницям спільний гонорар. Тільки вони будуть вирішувати, як його поділити між собою і чи ділитися з новими учасницями/учасниками. А, можливо, залишити спільний бюджет для наступної виставки або ж віддати на благодійність. 
Саме в цьому випадку ми маємо невипадкову фігуру Катажини Козири. Вона — єдина іноземна художниця, і кому вона передасть своє місце в галереї, та й чи передасть взагалі, поки не знає ніхто. 

Павло Ковач
співкуратор Львівського муніципального мистецького центру

«Я чую довкола наростаючий гомін відьомського танцю, їх з кожним днем стає все більше, їхні сукні палають барвами всіх кольорів. Міста, якого я знав раніше, вже не існує — у ньому танцює макабр юна фея, і так розпалюється вогонь нового дня. Є тільки один спосіб врятуватися — запросити ще більше могутніших відьом».
(Йоганн-Бернард фон Зоннерштерн, «Введення в життя міста», 1433 рік)
Ми дуже часто чуємо від художників їхню розповідь про біль, про пропрацювання чогось страшного, темного та вогкого, про свій досвід співпраці з ним, про переживання цього досвіду та утвердження над ним, про утворення нової самості, чи як там це правильно називається. Але після тисячної спроби стає зрозуміло, що мистецтво — не найкращий попутник у справі зменшення тиску натомленості від вчорашніх питань. Воно їх тільки множить та додає. Стає сумно, нецікаво, все розчиняється у осінньому тумані із чоловічих сліз. Стає зрозуміло, що розвіяти вологі хмаринки зможе тільки гарячий вітер гніву. Сьогодні ми позичаємо його у наших художниць. Ненадовго, потім віддамо.
Тепер хочеться згадати про місце, де ми представляємо виставку, яка називається «Чому у Львові будуть художниці». У Сапежинській кам’яниці, що на вулиці Стефаника,11, у січні 1930 року за ініціативи Елеонори Любомирської було відкрито невеликий музей видатних польських жінок. Він проіснував недовго, але встиг зафіксувати щось важливе. Щось, що дозволяє нам сьогодні говорити про дух місця. Ми виставляємо тут мистецтво чотирнадцяти художниць, яким ми, у свою чергу, запропонували утворити сім діалогів. Відразу слід обмовитися, що вибір авторок доволі суб’єктивний та повністю належить холодній та беземоційній прерогативі кураторського жесту. Ми як кураторська група беремо на себе цю відповідальність і одразу розмиваємо її у можливості делегування свого місця будь-кому — будь-якому митцю чи мисткині на розсуд художниці. Гра почалась, ми не приховуємо її елементів та правил, а навіть навпаки — афішуємо. Мені особисто — це неймовірно важливий елемент гри у цій ситуації. 
Як виявилось у процесі роботи над проектом, деякі з художниць навіть не підозрювали про існування одна одної. Деякі — дуже широко відомі у вузьких колах; хтось має розкішний досвід виставкової історії за кордоном, але у нас про це нічого не чули; про когось всі чули, але не знають, хто це; про когось всі почали потрошки забувати, хоча так не мало би бути; а є ще «нові, дикі», про яких теж мало відомо. Як нам дізнатись про це мистецтво, де його можна побачити? Де, зрештою, можна сісти і обговорити, що спричинило те, що ми не знаємо одне одного, не чули і не бачили? Сьогодні у Львівському муніципальному мистецькому центрі ми відкриваємо не тільки виставку робіт художниць, ми розпочинаємо розмову про те, хто вони, і чому ми маємо подивитись на їхнє мистецтво.

Олег Сусленко
співкуратор Львівського муніципального мистецького центру

ЗАЛ 1

Влада Ралко
“Недільний обід”
У дитинстві дорослі казали: «Як з’їси все, побачиш, що намальовано на тарілці». Сьогодні далеко не всі дотримуються традиції недільних обідів, коли з серванту діставався святковий сервіз, що у будні був виставлений там як одна з родинних цінностей. 
У своїй роботі я продовжую заглиблюватися у тему кухні як своєрідного варіанту прояву справи, певні боки котрої у християнській культурі завжди лишаються в тіні. Чи то через бруд і непристойність, чи то через сакральність. 
Я побудувала ряд зображень і вишикувала їх у певній послідовності, враховуючи як парність великих і малих тарілок, так і парність дійсності, розчахнутої на «низьке» та «високе» (а також парність, закладену кураторами до концепції загальної експозиції). Робота є також одним із щаблів розвитку теми ритуалу, що нею я почала цікавитися впритул разом із показом у 2016 році виставки «Урочистість». 
Вертаючись до «Недільної вечері» можна сказати, що я розглядаю щотижневе відтворення ритуалу вживання святкової їжі у вигляді історичного родового ландшафту, де кожне урочеє місце відзначене відповідним зображенням*. Не варто забувати, що таке місце може бути як вивищенням (і, до речі, (sic!) лобком), а також і вирвою. Власне, кожна ритуальна дія, що зазвичай виконується механічно, є тілесним нагадуванням. Саме тому я обрала тарілки зі славнозвісною золотою облямівкою, призначені та пристосовані для вживання їжі, а не для застосування як декоративної прикраси або, борони Боже, арт-об’єкту.
*Зображення на тарілках: світлини, зроблені мною на кухні патосного ресторану в Каневі, у м’ясному відділі Житнього ринку в Києві, у Музеї скульптури Іоана Георга Пінзеля та Львівському національному музеї, а також фрагменти репродукцій радянської книжки «Польська кухня» 1957 року.

Аліна Клейтман 
“САМА”
фотограф: Андрій Бойко

Аліна Соколова
Серія робіт «Leisure as labor activity» базується на дослідженні повсякденних практик проведення вільного часу, дозвіллі, як механізму політичного втручання. Я спостерігала за тими видами діяльності, які так чи інакше несвідомо впровадженні певними системами. Гімнастичні піраміди з людей в Радянському Союзі та спортивні практики, як визначення «правильного вільного часу» чи то повторення танцю в TikTok серед підлітків під час пандемії, як «необхідного транслювання себе». Той легкий момент мимовільної партиципації, коли дія стає ще одним видом праці, але вже у межах власного часу.

Анастасія Руднєва — Ксенія Гнилицька
“Альтернативне жіноцтво в історії”
Відомо, що в світовій історії нам трапляються жіночі постаті. Але до появи таких самодостатніх особистостей, як Марія Кюрі чи Мері Шеллі, яких можна зустріти вже у добу просвітництва, тобто лишень якихось останні кілька століть, жінки фігурують зазвичай як монархині-спадкоємиці чи інші другорядні історичні персонажі. Як ще й вимушені були вдаватися до маніпуляцій задля досягнення своїх цілей та відстоювання власних інтересів.
Альтернативна історія — якби жінка впродовж довжелезного терміну не об’єктивувалася як «друга стать» у патріархальному світі, а мала такі ж свободи та статус, що й чоловіки. 
У проєкті використані портрети сучасниць відповідних професій з посиланням на їхнє походження та зі збереженням імен.

ЗАЛ 2

Kinder Album
У розмові з Катею Лібкінд ми шукали точки дотику наших художніх практик. Знайшли їх саме у такому поєднанні: мої скульптури та Катіні аудіо- та відеорозповіді.
Нас обох хвилюють теми тілесності, сучасного мистецтва та абсурду. І ми обидві хочемо знати відповідь на питання, чому цю виставку так назвали і чим керувались куратори. Щонайменше три наших роботи на цій виставці присвячені пошуку відповіді на це питання. Решта — це наш мультимедійний діалог, який, сподіваюсь, поверхнево  познайомить глядача з нашим мистецтвом і заохотить його пошукати про нас більше інформації у всесвітній мережі.

Катя Лібкінд
«Весна чи літо 1996». Відео за мотивами скульптури Kinder Album «Невідома жінка». Тут Катя Лібкінд розповідає про себе і свої перші еротичні малюнки. 
«2 січня 2020». Відео за участю скульптури Kinder Album «Єлизавета Друга» 
«22 травня 2020» 
«1 листопада 2020» 

Віка Довгадзе — АнтіГонна
Monstrosity / THE GROTESQUE / HYBRIDIZATION
ГРОТЕСКНЕ ТІЛО: як біологічна сутність, психологічна, сексуальна конструкція, культурний продукт та «інакшість», анархічний орган, що перевищує всі культурні принципи. 
Деформованість тіл, відокремлення деяких частин, зміна власних частин на чужі.
Проект як дослідження з вивчення зв’язку між монструозністю та жіночістю.
Тіло стає елементом публічного покарання, органом, який зазнає маніпуляцій та утворень.
Гротеск це унікальний жанр, який стосується результатів людського стану відчуження від них самих.
Для нього характерні потворність, жахливість, безглуздість, своєрідність, екстремальність і марення.
Найбільш послідовно виділяє характеристику гротеску фундаментальний елемент дисгармонії. Гротеск, як правило, вважається формою спотворення «реального» або загальновідомого світу і завжди призводить до відхилення від бажаних норм гармонії, рівноваги та пропорції. 
У цьому сенсі гротеск може бути використаний як засіб провокації завдяки тому, що він відштовхується і в той же час стикається зі своїм оглядачем, зі своїми недоліками, які, звичайно, можуть бути використані як потужний драматичний пристрій.

Антоніна Денисюк 
Корона Паті
28 акварельних робіт, розміром 18х24 сантиметри, були створені мною у Львові на підставі стрічки новин платформи Yahoo. Починаючи з 2 лютого 2020, і до 18 червня 2020, праці були послідовно опубліковані в соцмережі Instagram (@denisiucantonina) з метою розуміння транснаціональних, транскультурних та трансідентичних досвідів інших людей. 
Серія АРТДЕЙЛІНЬЮЗ передбачала зображення світу, враховуючи реалістичний та документаційний процес, який відображає поточний інформаційно-медійний вплив, зокрема інтернет-новин. Тобто я вважала за потрібне у своєму мистецтві апелювати реакціями часу, в якому ми живемо.
Те, що вірус був культурним ідеалом останніх років, ні для кого не було таємницею. Вірусна інформація, вірусна ідеологія, — всі хотіли заразити інших своїми вірусними трендами. Так вірус став утопічною формою сучасного глобалізму. Вірус COVID-19 конструктивно змінив конверсаційне обличчя планети. Сподіваюся, це частково можна простежити у моїй серії робіт АРТДЕЙЛІНЬЮЗ, метою якої було не створення речей, а виробництво свідоцтв фабрики щоденних подій.Я вдячна моєму сину Івану Денисюку за інспірацію ідеї та Анні Сидоренко. У форматі 28х28 утворився діалог саме між її твором «Фази Місяця» та представленою мною CORONA PARTY.

ЗАЛ 3

Катажина Козира
Присвята до дня народження Глорії Віагри
З циклу «У мистецтві мрії стають дійсністю»
Одноканальне відео, 2006 рік
Присвята до дня народження Глорії Віагри це документальна зйомка перформансу, який Катажина Козира виконала на вечірці до дня народження берлінської травесті-діви Глорії Віагри у клубі Big Eden. Образ Козири точно відтворює костюм драг-діви, адже саме Глорія Віагра впродовж багатьох років була наставницею Козири у проекті  «У мистецтві мрії стають дійсністю», де навчала художницю есенції жіночності.
Одягнена як Глорія, у перуці та зі сценічним макіяжем, Козира виконує пісню Роббі Вільямса і одночасно показує символічний стриптиз, кульмінацією якого стає зняття штучного пенісу і ховання його до жіночої сумочки.
Це відео є частиною багаторічного дослідження Козири, де вона розглядає мистецтво як простір і спосіб здійснення мрій та фантазій. Одночасно воно символізує собою дві посвяти до чоловіка, що став її вчителькою у мистецтві бути справжньою жінкою, і до мрії переосмислити та переступити межі, пов’язані з гендером.
Катажина Козира, Кастинг, каталог до вистави. Редактори М. Сітковська, Х. Врублевська, Національна галерея мистецтв Захента, Варшава, 2010.

Катерина Єрмалаєва
(поки без назви)
Цей проєкт спроба виправити історичну несправедливість, зумовлену соціальним статусом жінки у суспільстві, «де привілеєм визначати свою долю мали здебільшого чоловіки», як пише Лінда Нохлін у своєму есе «Чому не було великих художниць». 
У ХХ столітті зусилля декількох героїчних чоловічих фігур змусили людство змінити погляд на те, чим є мистецтво, дали йому імпульс для розвитку з неймовірною швидкістю. Але що, якби тоді жінки не були вимушені витрачати сили на боротьбу за самовизначення, намагаючись пробити моноліт традиційних порядків? Що, якби жінки могли використовувати свій творчий потенціал не заради самоствердження, а заради самої творчості, досліджувати і створювати вільно, без обтяжень щоденної виснажливої боротьби? 
Що було б, якби на місці героїв історії мистецтв опинилась жінка, яка має в руках ті ж інструменти і володіє тією ж свободою? 
Фото, відео.

Анна Сидоренко
Кураторський проєкт «Чому у Львові будуть художниці» задуманий у вигляді діалогів. Моєю співрозмовницею стала Анна Звягінцева. Щоб вести діалог, треба мати уяву про візаві. У мене була невелика перевага — я знала деякі роботи Ані, творчістю якої час від часу цікавилась. Анна — «тонкач», її висловлювання чіткі і лаконічні, це мені імпонує. Не знаю, яким був критерій відбору авторських тандемів, але я відчула, що це «моя» художниця. 
Багато років я працювала в іншому амплуа, а саме кураторкою. Творчий шлях перейшов у інше русло з різних причин, тому Ані було важко познайомитись з моїми роботами. 
Перша моя реакція на пропозицію прийняти участь в проекті — НІ! Та згодом переміг авантюризм… Робота, яка представляє мене на виставці — не нова. Це ідея 1996 року, зроблена під проект «CONVERT», але для нього була вибрана інша робота і «Фази Місяця» лишились не реалізованими. Шанс подивитись на себе як на художника через багато років? А з позиції куратора? І тут почалась робота.
Далі була ревізія власних робіт, їхнє упорядкування і заглиблення у власні емоції 1996 року. Порівняння з тим, що турбує зараз. 
«Фази Місяця» — це фази мене через багато років, нашарування часу і того, що він залишає в пам’яті. Можу додати, що наш діалог став наслідком переосмислення власного «Я», з моїм місцем на траєкторії тут і зараз.

Анна Звягінцева
Декларація про намір і сумнів
Тривалість – 7 хвилин 15 секунд
Трьохканальна відеоінсталяція
Миття підлоги в цій роботі – це реальний матеріал «з життя». Звичайний, рутинний, непомітний жест, результат якого миттєво зникає, і тоді потрібно починати все з самого початку. Слід від ганчірки – це лінія, що малює, але результату-малюнку ми в кінці не побачимо. Промінь та перформерка говорять про процес виявлення «керування владою», опір цьому та про те, що сумніви важливі. Я хотіла показати сам процес мислення, «думку, яка малює».