Складно уникати факту: війна торкається найбільш особистого досвіду життя – сну. У час, коли базове відновлення не потребує додаткових зусиль, цей автономний убезпечений досвід непоправно порушується – тривога лягає поруч. У відповідь на тривогу людина згадує або винаходить ритуали співіснування з нею: повторює звичні рухи, впорядковує речі, шукає способи повернути ілюзію контролю там, де це подекуди неможливо зробити; а сеанси психотерапії чергуються з перевіркою вроків та забобонів на вдачу: любить–не любить, прилетить–не прилетить, в мене чи в ближнього…
Монотонна повторюваність у роботах Софії Короткевич – це і художній прийом, і втілена форма її власного – та почасти спільного – образу замкненого кола подій війни, які не хочеться проживати, але й не можеться зупинити нині. Жести, що нескінченно відтворюються під час формування серій робіт, не усувають тривогу мисткині, однак допомагають надати їй форму – здебільшого красиву, естетичну, зручну. Таку, яка може існувати в нормальності ( – нормальній реальності). Тривога в побуті давно перестала бути умовою співпереживання наслідків війни, тепер вона – розмитий фон онлайн-дзвінка, декоративна картинка в інтерʼєрі – вона є, але не привертає до себе надто багато уваги. Тривога стає квіткою з серветки, а та, як належить артефакту досвіду війни, стає обʼєктом на виставці. Іноді ці квіти під кривим склом нагадують труби диму з місць, у які влучили. Скляна подушка – як сувенір на згадку про сон, який давно не снивсь. Красиво, хоч і непрактично. Сон як на голках.
У книзі The Third Reich of Dreams, яка складається з майже трьохсот сновидінь, записаних у Німеччині під час Другої світової війни, журналістка Шарлотта Берадт наводить сон жінки, якій сниться, що стіни її квартири зникають, а будинок стає повністю прозорим. Берадт читає цей образ як свідчення проникання тоталітарної влади у найбільш приватний простір людини. У сьогоднішніх реаліях цьому сюжету існує ще одне, більш пряме трактування: ворог стирає будинки в мирних містах, і робить це у найвразливіший час – уночі. Софія Короткевич створює особистий спосіб подолання тривоги, нескінченно повторюючи та фіксуючи її повсякденну присутність. Сірникові макети будинків, іноді зруйновані, художниця відтворює методом сліпого тиснення на папері до тих пір, поки від них не залишиться лише тінь відтиску; або червоні цятки – як від прицілу. Мапа спостереження руйнувань, алгоритм ілюзії контролю. Чи дозвіл собі прийняти реальність без видимого бажаного майбутнього?
Ця виставка – про досвід, який поки що повторюється. Така собі документація культури виживання у щоденнику на замочку, що захований серед подушок і перин у спальні. Відкрити вночі, коли відчуватимеш, що тривога лягає поруч.
Кураторка виставки – Віта Котик.
Виставка фінансується за підтримки Міністерства культури Великого Герцогства Люксембург за партнерства Українського культурного фонду в межах конкурсної програми Стипендій.
Дизайн афіші — Ігор Тимощук