Екскурсія виставкою “Випадковості та монохроми”, розмова про практику Тіберія, а разом із цим – про можливості та способи її розуміння, стосунку до неї.
Ілля Левченко – історик мистецтва, редактор, куратор, співзасновник Центру історіографії та теорії мистецтва.
Є книжки, які не обовʼязково читати, адже їх назва і є підсумуванням чи тезою, яка не потребує ні доведень, ні додаткових аргументацій. Наприклад “…Есе про необхідність контингентності [випадковості – І.Л.]” Кантена Меясу. А є мистецтво, яке не можна уявити, окреслити концепцією, екфрастичним описом чи якісною репродукцією, навіть якщо це “Мистецтво після філософії”. “Випадковості” Тіберія Сільваші, зрештою, прояснюють те, що можна не читати, у спосіб, який не можна окреслити чи уявити – так як не можна уявити чи охарактеризувати персональний досвід зустрічі із мистецтвом, твором чи практикою.
“Випадковості” вперше зафіксувала кураторка Катерина Сита восени 2023 року. Коли наступної осені, у 2024-му, їх планували вперше експонувати, Тіберій мав масштабну музейну ретроспективу “Кола Сільваші”, організовану Українським музеєм сучасного мистецтва (UMCA). Тоді все “важливе”, “масштабне”, “знакове” опинилося в Українському Домі, тож папери з майстерні – зі слідами фарби чи кави, випадкові колажі, яким сам автор не надавав великого значення – виглядали не багатообіцяюче. Утім, коли я вперше побачив їх у просторі “Eye Sea Gallery”, зрозумів, наскільки лаконічно й точно саме ці випадкові матеріали характеризують практику Тіберія.
Як ми знаємо, він може писати одне живописне полотно декілька років, можливо десятиліть – на звороті стоятимуть дати через тире. Коли дивишся на монохромну чи поліхромну роботу або ж живописний обʼєкт Тіберія, важко зрозуміти – що саме можна там було писати 10 років. Однак слід уявити, як він приходить у свою майстерню, випадково дістає із своїх запасників роботи, випадково їх комбінує на своїй стіні у випадковому, довільному порядку. Якщо таке випадкове поєднання недостатньо точне, його можна змінити, перевернувши роботу, або повністю чи частково її змінивши, таким чином продовживши. Так щоразу складається нова експозиція, а самі роботи зазнають змін унаслідок такого роду випадковостей.
Як і пісок у просторі виставки, матеріал – полотно це чи газета, журнал, пакувальні коробки, пластик чи дерево – фіксує ці зміни, але як? Сліди залишаються, перформують загальну масу піску, але нашаровуючись, стирають попередні, не залишаючи натомість нічого. В авангардний спосіб мистецтво стає частиною нашого досвіду, щоденної життєвої практики. Сама ж випадковість проявляється тут у різний спосіб, але ніколи як недоречність чи помилка: навпаки, як спосіб підтримувати живу динамічну систему і встановлювати адекватний контакт між її складниками.
Я досі не розумію, як Тіберію вдається створювати ситуацію, у якій я зустрічаюся з його тотальним живописним потоком у буквальному розумінні. Можливо, мистецтвом залишається те, що ніколи і нікому не вдасться зімітувати. Для цього повинна існувати не лише випадковість, але й розуміння її необхідності: усе могло виглядати цілком інакше, але стається саме так. Доводиться мати справу з цим, розуміючи можливість уторгнення випадковості будь-якої миті. Миті як випадковості.
Ілля Левченко