Огляд виставки “Шелест” від Аліси Готт

Сьогодні у Львові, як і усюди, волають сирени, і я сиджу поміж двох стін. А учора місто зустріло Jazz Bez і хорошими виставками. Домовилися з Павло Ковач зустрітися в #ЛММЦ, а там «Шелест» Сергія Якуніна – просторово ідеальний і багатовимірний «лендарт» в білому кубі. Ми Сергія пам’ятаємо з «Міфогонезу» Олександр Никитюк. Тоді він артистично ворочав глиби льоду в епічних ландшафтах Скіфського городища біля Немирова.
Виставкова зала Центру стала неабияким викликом для лендартиста. Site-specific критично іншого ґатунку. Павло буквально підняв художника з ліжка, запропонувавши опанувати свою фрустрацію від війни через опанування незвичного формату. Дещо Сергій придумав in situ, ретельно дослідивши історично нашароване місце, дещо реалізував з давно намріяного.


У першій частини зали панує темрява, де ти бачиш композицію з довгих смуг вузьких дзеркал. На неї проєктор кидає промінь з записом слайдшоу фото друзів митця. Дзеркала, які трохи провертаються на вертикальній осі підвіски від легкого протягу, відображаючи сплески образів на стінах навколо, продукують свою «нарізку». І в цьому накладанні двох штучних реальностей – проєкції і віддзеркалення є один спільний момент. Це все про близькість, її тяглість, безкінечність, навіть якщо деякі друзі дуже далеко або пішли за світи. Сергій у свій спосіб зберіг їхні кохані обличчя, дефрагментовані непевною пам’яттю, коли дорогі риси неминуче стираються і залишаються уламки колись цілісного образу… Це своєрідна «архітектурна пастка» для спогадів, де вони будуть збережені в цій ломкій і химерній формі.


Сусідня кімната – з канатом у центрі, від стелі до підлоги, з вузлом внизу наче китиця. Нею на всі чотири стіни нанесені горизонтальні смуги чорною фарбою, але тільки в межах, в яких довжина канату дозволяла це зробити. Це як життєві можливості автора, масштабовані конкретним простором і часовим проміжком – він зробив ці смуги єдиним неперервним жестом впродовж півгодини, без права на хибність. І камера це зафіксувала єдиним кадром. Працював він босоніж і ця щільна смуга чорних слідів на підлозі створює подвійну динаміку напруженого руху по колу.


Третя кімната має надзвичайно вузький прохід, – вертикальна щілина формату тих самих дзеркальних смуг. Сергей Дяченко, як історик архітектури, нагадав нам про символічність таких прорізів-порталів, як наприклад, вхід у пірамідах-гробницях, зікуратах та інших сакральних спорудах, куди просочувались, а не заходили широким парадом. Тут також за допомогою п’яти-шести дзеркал навпроти проходу на всю кімнату розповсюджуються лише залишки того великого світу, якому вдалося проникнути скрізь щілину у цю напівтемряву.


Біля віддаленої стіни цієї кімнати знаходиться велика об’ємна геометрична скульптура – і проста, і складна водночас. Ніби призма, яку розсікли під кутом, й верхня її частина зсунулася й уперлася в підлогу. Але розумієш, що цей правильний трикутник у плані фігури, яка ніби розвалилася, й склав у підсумку ідеальну форму, якої спочатку й не було.
Ідея народилася для парку скульптур, який хотів зробити один меценат, но все відклалося до кращих часів. В метафізичному сенсі це метафора того самого поворотного моменту, коли Ісус молив: «Тобі все можливе: пронеси мимо Мене цю чашу!… А проте, не чого хочу Я, але чого Ти…» Мить відчаю, безмежної самотності і повного замирення з призначенням. Хіба не всі ми зараз проходимо через подібні миті, коли приреченість до найгіршого або самопожертви забарвлює життя як ніколи.
Тут же за панеллю прихований ще один монітор, де відбувається ітерація своєрідного «хлопка однієї долоні» – вона ритмічно рухається вперед-назад, виконуючи роль метроному, в підтримку до ритму руху дзеркал і зміни слайдів. Деталь, в якій живе бог.

Alisa Gott
Фото: Володимир Возний