Враження медіаторів виставки «Чому у Львові будуть художниці»

Студентки та студенти кафедри культурології філософського факультету ЛНУ Франка проходили практику в нашому просторі в ролі медіаторів на першій виставці Центру “Чому у Львові будуть художниці”. По закінченню вони поділились враженнями про свій досвід.

Онищук Максим

Перше, з чим стикаєшся проходячи практику – це установа. Розмите поняття культурної інституції набуває форми і конкретизується. Те, що має виконувати широкий спектр найзагальніших функцій: освітню, пізнавальну, творчу, розважальну, стає цілком відчутним і реальним. Частково перейнявши досвід колег та самостійно дослідивши такі справжні «матеріалізовані» львівські культурні заклади, я можу сказати, що вони всі проходять через активну модернізацію. Погляд на те, як має виглядати сучасний (умовно) музей активно переосмислюються. Львівський муніципальний мистецький центр був створений з нуля у 2019 році, і є прикладом реалізації такого нового погляду. Звання “муніципального” зовсім не таврує його застарілим, неефективним, типовим державним закладом. Навпаки, він бере до себе все найліпше з народних домів, музеїв, галерей і палаців культури, та об’єднує це під егідою сучасних стандартів відкритості, доступності та багатофункціональності.

Це зводить ЛММЦ в статус унікального в своєму роді закладу, який уособлює собою модернізацію та культурний підйом у Львові. Після попереднього знайомства, коли вже входиш в ритм роботи, ти починаєш бачити цю картину «культурної інституції» під іншим кутом – з точки зору працівника. І хоч це важко назвати закулісним життям, однак тобі все одно доводиться бачити трохи більше, ніж звичайному відвідувачу. Ми багато спілкувались з куратором виставки, нам вдавалось задати кілька питань деяким з представлених художниць. Від них ми дізнались, як створюються мистецькі роботи, як організовуються галереї. Концентрація і зосередження уваги дозволяють вивчити роботу в дрібних деталях: всі організаційні моменти, секрети та тонкощі працівника установи. А коли багато часу проводиш в процесі, то він навпаки, віддаляється від тебе і показується в своїх загальних рисах. Дивлячись на картину в сотий раз, знову проходячи по галереї, починаєш сприймати все зовсім по-іншому. І роботу медіатора, і мистецтво. Завдання медіатора полягає в тому, що б забезпечити людям комфортне «споживання» мистецтва. Дослівний переклад назви цієї професії дає нам її розуміння. «Medium» з латині – це середина, себто медіатор – посередник. Таке тлумачення передбачає наявність допоміжної третьої особи в діалозі між людиною-глядачем і творінням художника. Тобто медіатор не виконує класичних функцій екскурсовода чи мистецького консультанта. Крім того, що він має володіти розширеними відомостями про виставку, медіатор повинен вступати в контакт з людьми, виконувати роль не тільки розповідача, а й слухача і співрозмовника. Така специфічна місія обумовила багатий досвід спілкування з людьми. Варто зауважити, що далеко не з усіма відвідувачами вдалось в повній мірі реалізувати концепцію посередництва. Дехто приходив вже маючи тверду упереджену позицію стосовно тематики виставки, дехто вважав за краще самостійно вивчати експонати, спираючись лише на допомогу підписів до робіт. Однак, коли траплялись відкриті соціальні люди, вони дарували позитивні емоції і яскравий досвід. Для себе я вирішив, що не всі люди мають потребу в наших послугах. Всередині колективу в нас навіть зародилась певна класифікація відвідувачів галереї, в залежності від їх здатності до дискусії, відношення до представленого мистецтва і зацікавленості галереєю в цілому. Уважно спостерігаючи за людьми, і тим, як вони сприймають сучасне провокативне мистецтво, спілкуючись з ними, дізнаючись їхні думки і міркування, ми в повній мірі пізнали багатство їх різноманітності. Не менш важливим досвідом цієї практики було знайомство з українським та львівським творчим прошарком.

Тема виставки звучала як «Чому у Львові будуть художниці». На ній були представлені роботи чотирнадцяти вітчизняних художниць (за виключенням Катажини – вона полячка), отже мені належало зануритись в складну тему сучасного мистецтва та творчого фемінізму. З останнім справи йшли добре, зокрема, фемінізм піднімає проблеми нерівності та суб’єктивізації, а також багато в чому спирається на історію. Ще була дуже цікава книга «Чому в українському мистецтві є великі художниці», в ній якраз таки докладно, аж до наших часів, розглядається еволюція і підйом жіночої творчості. А от перейти на “ти” з сучасним мистецтвом було значно складніше. Мене не стільки бентежив деінде провокативний зміст, скільки неканонічність та безформність творінь та способу їх репрезентації. Чи доречно вкладати задумку в відео, або інші нестандартні форми, і називати це мистецтвом? Це далеко навіть від опозиційного до класичних підвалин авангардизму. З іншого боку, сумнівність можна назвати оригінальністю, і таку метаморфозу відносно деяких робіт я можу підтримати (наприклад, в випадку перформансу Хоменко “Сукня-скатертина”). Але все ж таки, на мою думку, половина робіт не витягують до рівня якісного публічного мистецтва. Однак, попри своє вельми критичне ставлення, після виставки я все ж таки маю більш прихильне відношення до сучасного мистецтва, ніж в мене було раніше. Тепер воно не здається мені таким незбагненним та відірваним від реального світу. Дуже тішився, коли мені в стихійному порядку доводилося ставати свідком лекцій та різноманітних подій, що проходили в залах ЛММЦ. Мистецький центр має досить щільний графік заходів, і я мав добру можливість почерпнути з них цікавої, загальноосвітньої інформації. З того, що найбільше запам’яталось, можу пригадати розповіді гостей центру про кіновиробництво, про візуальне мистецтво Закарпаття (Іван Небесник), а також показ ручної мультиплікації (Сергій Савченко). Але окрім «лікбез» сеансів, була можливість розважитись та культурно провести час: за переглядом яскравих книжок з крутих видань, за прослуховуванням добротної музики (часто з платівок, але іноді і живої), та за вивченням супутніх інсталяцій. Крім основної галереї, центр також експлуатує стіни в холі та коридорі. Вони служать додатковим простором для інших виставок. Під час проходження моєї практики, там встигли розмістити три різні інсталяції. Це приклад чудової адаптації та ефективного використання простору – ще один плюс в скарбничку ЛММЦ.

Катерина Ніколаєва

Мистецький центр оселився на першому поверсі автентичної неоготичної кам’яниці Леона Сапіги в оточенні різних культурних установ. Сусідами Центру є Наукова бібліотека імені Василя Стефаника, Національна галерея мистецтв імені Бориса Возницького, а також Львівський палац мистецтв. Багатофункціональний простір з галереєю, лекторієм, медіатекою, книгарнями, кав’ярнею і майстернею демонструє не тільки сучасні архітектурні рішення, а й збережені та відновлені залишки автентики. Коли перебуваєш у Центрі, дивуєшся відкритості цього місця до відвідувачів, постійним вдосконаленням (зокрема інклюзивним і адаптивним до різного віку), експериментам і метаморфозам, поєднанню спокою і бурхливого життя в його стінах. Це комфортний і затишний культурно-мистецький простір для зустрічей і спілкування, знайомства з мистецтвом, діалогу людей, що його творять, неформальної освіти, відпочинку, естетичної насолоди і роздумів. Тут на містян чекають виставки, лекції і майстер-класи, кінопокази, концерти, перформанси і культурні акції – все це об’єднує довкола себе й спонукає до спілкування та співпраці представників різних середовищ й індустрій.

Першою великою подією в Муніципальному мистецькому центрі стала виставка «Чому у Львові будуть художниці», на якій мені вдалося спробувати себе в ролі медіаторки. Експозиція представляла мистецтво чотирнадцяти художниць, які утворювали сім діалогів: Жанна Кадирова – Аліна Соколова; Влада Ралко – Аліна Kлейтман; Анастасія Руднєва – Ксенія Гнилицька; Кinder Album – Катя Лібкінд; Віка Довгадзе – АнтіГонна; Katarzyna Kozyra – Катерина Єрмолаєва; Анна Сидоренко – Анна Звягінцева. Впродовж цих майже двох місяців відбувались зустрічі з кураторами виставки, авторські екскурсії та дискусії, артист-токи, освітні програми та колаборації, які дозволяли ще більше заглибитися в запропоновану експозицію, що в свою чергу видозмінювалась, втрачаючи якісь елементи і набуваючи нових.

Сучасне мистецтво – міжнародна, критична і новаторська практика, спрямована не лише на представлення ефектних естетичних об’єктів, а й на створення смислів, нових чи незвичних кутів зору, пошук рішень проблем та викликів. Яскравим виявом цього необтяженого термінологічною точністю поняття є феміністична художня творчість. Виставка «Чому у Львові будуть художниці» задала вектор першим тижням діяльності Львівського муніципального мистецького центру, наріжною темою якої стала актуалізація та загострення питання про роль жінок у творенні нового мистецтва. Ці сім діалогів чотирнадцяти художниць висвітлюють проблематику жіночої емансипації в сучасному мистецтві, екофеміністичні заклики, критикують патріархальні запити, переосмислюють жіночність і тілесність, демонструють розмаїтість тіла, засуджують його роль об’єкта погляду, репресивні стандарти краси тощо.

Сучасне мистецтво передбачає активну співучасть глядача в художньому процесі. Посередником між художником та відвідувачем галереї є медіатор, досвід якого мені та іншим студентам довелось отримати під час проходження навчальної практики. Термін «медіація» активно використовується в Європі в контексті галерей, музеїв і сучасного мистецтва і є прикладом галерейної або музейної освіти для широкого загалу. Наша задача як медіаторів виставки полягала у тому, аби викликати у відвідувачів інтерес до експозиції і сучасного мистецтва в цілому, але не через підготовлений заздалегідь текст з інформацією, а через вільний діалог, в якому ми швидше слухали, ніж розповідали. В ході розмови стаєш одночасно співрозмовником і посередником між мистецтвом, задумом кураторів, художньою ідеєю виставки, яка не завжди легко зчитується непідготовленим глядачем, і сприйняттям відвідувачів, яке складається в ході спільної прогулянки по виставці. Цікаво спостерігати, як арт-медіація провокує інтелектуальну і чуттєву взаємодію з роботами художниць, обмін думками і залишає простір для емоційного переживання мистецтва. Звичайні людські реакції – позитивні чи негативні – неминучі, і дозволити їм проявитися – краще, що може зробити медіатор.

Радію, що вдалося пройти навчальну практику у Львівському муніципальному мистецькому центрі та отримати такий важливий досвід. Приємно стати частиною проєкту, націлений на підтримку і популяризацію сучасного мистецтва, творчості, інноваційних естетичних практик і культурологічних досліджень через спілкування та співпрацю у відкритому мультифункціональному просторі. Львів’яни та гості міста, обов’язково завітайте на Стефаника, 11 😉 Окрім всього вищезгаданого вас чекатиме рояль, крутий самокат і смачна кава від «Alternative Coffee» в естетичних горнятках.

P.S. Дякую моїм чудовим одногрупникам, Максу та Ліді, за веселу компанію ❤️ Нехай інтернет запам’ятає ці знимки з нашої передноворічної тусовки!

Лідія Цикунова

Львівський муніципальний мистецький центр, це нова установа в культурному житті Львова. Це доволі цікавий простір, своєрідне експериментальне середовище, що поєднує місце для відпочинку, роботи та культурного просвітлення. Окрім основної виставки, тут паралельно проходять різноманітні культурні заходи, на які запрошуються митці та культурні діячі з різних установ, з різноманітними захопленнями та професіями. Приміщення представляє з себе простір з невеличкою кав’ярнею що є гарним місцем для віддаленої роботи, тому частими відвідувачами є молодь, що не облишає можливості відвідати саму виставку та поділитися своїми враженнями про неї. Тому проходити тут культурологічну практику було досить цікаво та пізнавально.

 «Чому у Львові будуть художниці» це виставка українських, сучасних художниць з різних частин України та навіть однієї полячки. Виставка є своєрідною феміністичною одою до суспільства і її експонати як і сама мета виставки зачіпає доволі важливу тему жінки в суспільстві, її самовираження та навіть історичний підтекст культури. Це доволі екстравагантне та незвичне для наших людей мистецтво. Тому для декотрих відвідувачів воно було тяжким для сприйняття. Оголене тіло, фото що викликають багато запитань та навіть в деяких випадках відразу, нерозуміння людей, чому ж те що вони бачать називається мистецтвом. Це те з чим нам доводилось стикатись і роз’яснювати людям, нам доводилось використовувати набуті в університеті та поза його межами знання, щоб повноцінно пояснити суть кожної окремої роботи і виставки в цілому з культурологічної точки зору. Нас відвідували різні люди з різними думками та емоціями, можливістю сприймати таке мистецтво і повною відразою до нього, зацікавлені та абсолютно байдужі, ті хто пробігав всі три зали за декілька хвилин і ті хто годинами міг стояти біля котроїсь з робіт.

«Невже це дійсно мистецтво? І на цьому мають виховуватись наші діти? Ось в давній Греції було мистецтво, а це щось незрозуміле та відразливе.. І куди котиться наш світ, якщо це виставляють за мистецтво?..» – якось заявила одна жінка. А й дійсно невже це мистецтво? Звісно. Так, воно тяжке для сприйняття, це не те що ми звикли бачити, але все нове завжди, протягом багатьох століть спочатку викликало незадоволення публіки. Цей етап проходить кожне новаторство, цей етап пройшов і імпресіонізм, і модерн, і всі інші мистецькі епохи. На початку, коли я тільки досліджувала творчість художниць, що виставлялись в мистецькому центрі, мені було досить тяжко прийняти їхні роботи, та потім з кожним днем відвідування роботи набували все нових й нових сенсів. З кожним разом я все краще заглиблювалась в сенс, знаходила своє розуміння як сама, так і в дискусії з відвідувачами чи колегами. Так, знову повторюсь, що роботи тяжкі для сприйняття, але це новий етап, нова течія в мистецтві, течія яка викликає емоції, відразу, що має на меті розбурхати свідомість глядача, змусити його відчути, якими б ці відчуття не були. Особисто для мене це течія сенсів, коли потрібно заглибитись в роботу, відчути її і віднайти суть. Це роботи в яких автор міг закласти одне, а глядач може побачити щось своє, особисте.

Також слід зазначити що не всі відвідувачі відмовлялись сприймати виставленні роботи, було доволі багато тих, хто виявив неабияке захоплення від виставки. Це були люди різного віку та статі, вони висували різні думки та здогадки, а як чого не розуміли, то звертались за поясненнями і від них відчувалась неабияка ініціатива. Я назавжди запам’ятаю одного дідуся, що закидував мене питаннями і висував свої теорії. Це неймовірно цікавий досвід коли біля однієї роботи ми простояли немало часу розбираючи її, вдаючись в історичну її обумовленість аби краще зрозуміти альтернативну реальність, зображену авторкою.

Також невід’ємною частиною цієї виставки є поновлення експонатів. Окрім того що художниці й без того працювали в парах і сенс можна було віднайти не тільки в окремих роботах, а й в їхніх діалогах, так ще й протягом виставки куратори та самі художниці додавали власні роботи та залучували інших художників та художниць. І це все набувало нового сенсу, роботи перекликались з іншими, поєднувались та доповнювали одна одну. Тому з’являлись відвідувачі що неодноразово приходили до мистецького центру. Вони відвідували кураторські екскурсії, а потім спілкувались з нами, неодноразово розглядали старі експонати та поновлені роботи, а також відвідували перформанси, лекції та тематичні міні виставки в холі, організовані центром.

Це був дійсно цікавий досвід, що розкрив роботу мистецької установи зсередини, дав можливість поринутись в сучасне мистецтво, особисто поспілкуватись з художницями та відвідати різноманітні лекції і послухати цікавих людей.