Артист-ток з мисткинею Катериною Радченко (ВІДЕО, ТЕКСТ)

Катерина Радченко — фотографка, кураторка, дослідниця фотографії. Вона є засновницею та директоркою фестивалю Odesa Photo Days. Навчалася за програмою Gaude Polonia в Польщі, Музеї Фотографії в США, у Villa Arson у Франції, а також у «Кураторській платформі» PinchukArtCentre. Радченко також досліджує методи маніпуляції в фотографії, вернакулярну/архівну фотографію та читала лекції за цими темам в Польщі, Німеччині та Литві.
Модератор: Тарас Бичко.

Текстове розшифрування:

Тарас Бичко: Добрий вечір.

Катерина Радченко: Привіт, Тарасе.

Тарас Бичко: В нас сьогодні в гостях у Львівського муніципального мистецького центру дуже хороша зустріч. Тому що до нас у гості прийшла Катерина Радченко. Я довго думав, як представити тебе. І ми, коли писали анонс, ми завжди  пишемо: “Зустріч з фотографом/ художником”. А тут вирішили написати власне “з мисткинею”, тому що я не можу тебе віднести до одного жанру: чи куратор, чи фотограф, чи мистецтвознавець, чи дослідник фотографії, чи автор книжок. І якраз про це хотілося би сьогодні поговорити. Але я розумію, що ми не зможемо про все поговорити. Тому я хотів би порозмовляти з тобою на тему власне кураторства та директорства єдиного найкращого українського фотофестивалю міжнародного. Я дуже радий тебе бачити. Це дуже приємно.

Катерина Радченко: Взаємно.

Тарас Бичко: Я дуже хотів, щоб ця зустріч відбулася. Ти це знаєш. Тому це дуже класно. Привіт!

Катерина Радченко: Поговорим про шизофренію, про багатофункціональність.

Тарас Бичко: Та! І в тому числі. Як твої справи? Давай почнемо з того. Скажи, будь ласка.

Катерина Радченко: Погода у Львові чудесна. Тому справи теж прекрасно.

Тарас Бичко: До речі, я тебе вітаю так само не тільки з тим, що ти у Львові в нас, а і з відкриттям виставки. І власне вчора ви відкрили виставку

Катерина Радченко: Вчора в Історичному музеї відкрили виставку Лесі Марущак “Марія”.

Тарас Бичко: І відповідно всі можуть, хто у Львові…

Катерина Радченко: Та, всі, хто у Львові, вона буде тривати до 4 грудня. Запрошуємо. Вхід безкоштовний.

Тарас Бичко: Клас. Обов’язково. Ну знову ж таки зберігаючи всі зараз теперішні умови.

Катерина Радченко: Так, абсолютно.

Тарас Бичко: Настрій чудовий. Значить виставка відбулася і все вдалось. 

Катерина Радченко: Поговорим тепер про фотографію?

Тарас Бичко: Тепер поговоримо про фотографію. Ми знаємо, що ти була куратором цієї виставки. Як взагалі? В нас в багатьох фотографів є якийсь певний страх перед цим словом “куратор”. От як так сталося, що Катерина Радченко стала куратором? Тобто можеш в двох словах, в декількох реченнях описати це.

Катерина Радченко: В двох словах, Катерина Радченко була фотографом, потім Катерина Радченко не вкрала всі камери.

Тарас Бичко: Це як?

Катерина Радченко: Ну бо був момент, коли я працювала фотографкою. Спочатку я починала свою кар’єру як документальний фотограф. Тобто потім 4 роки я працювала в команді “Чорноморець” як фотографка. І працювала також на одеські газети. А потім одного прекрасного дня в мене з хати винесли всю мою техніку. І відповідно стало питання: “Ок, я не хочу залишати фотографію. І все ж таки мені цікаво працювати як з мистецькими проектами, так і з фотографією.”. І тоді якраз став момент, яким чином залишитись в сфері, яким чином можна залишитися дотичною до фотографічних процесів, але в умовах відсутності технічного обладнання. І само собою це не було так, шо: “Тепер я кураторка”. Це був такий тривалий шлях, бо мені не вистачало ні знань, ні компетенції. І це було теж поштовхом на подання в якісь міжнародні резиденції, міжнародні програми. Я їздила в штати на навчання, я їздила у Францію на навчання. Так само була на стипендії в “PinchukArtCentre” на кураторській платформі. Тобто це був доволі такий тривалий час навчання. Але паралельно це теж спровокувало такий радикальний поворот на роботи як кураторки.

Тарас Бичко: А вот в той момент, коли ти опинилася без своїх камер, тобто вже фотографкою ти не можеш себе реалізувати в даний період часу. Це ж навпаки для багатьох людей могло стати якимось таким: “От все, окей. Цей шлях ми закриваємо і рухаємося кудись далі.”. Ти настільки вже в той період любила любила фотографію, настільки відчувала потребу себе реалізувати у сфері фотографії і дотичному до цього?

Катерина Радченко: Розумієш, свій шлях я обирала в 9 років.

Тарас Бичко: А! От.

Катерина Радченко: Тобто в 9 років я вже вирішила, що я хочу мати камеру. І я попросила в батьків придбати мені будь-який фотоапарат. І почала знімати вже дуже рано. В 9 років мені батько подарував першу мильницю Кодак. Потім трошки пізніше я купила собі Зеніт. Тому мій шлях з фотографією розпочався ще з дитинства і я не планувала його змінювати ні при яких радикальних умовах. Мій інтерес є таким тривалим і логічним.

Тарас Бичко: Клас. Ну це насправді дуже класно, коли в такому ранньому, дитячому віці ти змогла вибрати так собі інструмент, з яким будеш працювати. А були якісь передумови? Це дуже цікаво. От як в 9 років усвідомити, що ти хочеш фотографувати? Я розумію, що це відбувалося на якихось дитячих захоплень. Але що тебе спонукало? Можливо в родині хтось знімав?

Катерина Радченко: Мені здається, що в радянський час кожен так чи інакше знімав, бо фотографія була популярним хобі. І більшість друкували вдома. І я теж з дитинства пам’ятаю, як всі фотографії сушилися в нас в маленькій ванній кімнаті. Само собою, що знімали і батьки, і дяді, і дідусь. Це було абсолютно таким популярним хобі. Перебування серед чорно білої фотографії, споглядання процесу друку, споглядання, як фотографії сушаться були абсолютно звичайні процеси мого дитинства. Хоча професійно ніхто не займався фотографією. Це все залишається на рівні такого домашнього хобі. І фотографування на рівні просто мирно кулярної фотографії. 

Тарас Бичко: Це так захоплює. От ти навіть ділишся своїми спогадами. В моєму випадку – навпаки. Я чому навіть так проектую на себе і так сприймаю? Бо в мене ніхто не займався. Тобто в моїй сім’ї не займався фотографією ніхто абсолютно. І для мене от… Я так зараз починаю аналізувати. Ну ж говорять, що все в нас ще йде від дитинства. І мені здається, чому я так багато знімаю на плівку, займаюсь аналоговою фотографією. Бо я не бачив цього. Я був відсутній. Можливо тому я це і надолужую. Але це класно, що ти маєш ці спогади. Фотографія так йде все життя. Все життя – це фотографія.

Катерина Радченко: Ну вона все життя присутня.

Тарас Бичко: Так, присутня.

Катерина Радченко: Але я б сказала, що вона в кожного з нас присутня. Особливо зараз. Але просто не кожен з нас хоче жити нею і більше часу віддавати їй. А так, то подивитися на нашу історію – то вона майже вся зафіксована на фотографіях. Чи то на паперовому вигляді, чи то в діджитал.

Тарас Бичко: От “жити фотографією”. Що ти вкладаєш в це словосполучення? Який сенс?

Катерина Радченко: Напевно, коли зараз фотографія стала не просто присутня в житті, але стала й моєю роботою, основною діяльністю, основною сферою дослідження. Тобто це і є напевно це “жити і проживати фотографію”.

Тарас Бичко: Ну я так збоку можу сказати, що це так і виглядає і це так є. Зрозуміло. Скажи, будь ласка, оцей момент, коли ти здобула освіту кураторську… Можна так назвати? Кураторська освіта чи як?

Катерина Радченко: Ну отримала трохи більше досвіду.

Тарас Бичко: Ти яким чином твій професійний шлях відбувався? Ти можеш якісь такі знакові моменти розповісти, які відбулися у твоєму житті?

Катерина Радченко: Ну напевно другим таким знаковим моментом було те, що мене запросили ще в Одесі працювати в арт-клуб “Вихід”. І я була арт-директоркою. Тобто це був такий осередок авангардного життя, культурного життя Одеси. Але там теж основний напрямок, який ми обрали – це популяризація саме українського мистецтва. Це була і література, і театр, і фотографія. І ми одні з перших, хто привезли Жадана чи Прохаська, Андруховича до Одеси. То це тоді були 2000-ні роки, початок 2000-их. І само собою це було таке відкриття для Одеси. І я працювала 4 роки в цьому арт-клубі. Це була така локація для експериментів. 208 кв. м, на яких я мала повну свободу для експериментів. І тоді я якраз запроваджувала різні форми: від концертів, виставок до якихось проектів, читань, синтезу проектів. І це був такий хороший досвід. По-перше, взагалі знайомство з українською культурною сценою. А по-друге, це був просто шикарний досвід експерименту. Це був майданчик для цього. І “Вихід” взагалі дуже вплинув на андерграундну тусовку Одеси. І він виростив доволі велику кількість молодих. І дав таку інформацію, якої до цього не було взагалі в Одесі. Тобто про якісь напрями українського мистецтва. Тому це був теж один з таких радикальних моментів. А так, напевно, ще до “Виходу” це був 2004 рік, коли я вперше вирішила організувати фестиваль молодіжного мистецтва. І це був фестиваль на 4 дні. Тоді, ще будучи студенткою, тобто я і мої друзі, організували 4-денний фестиваль, де були і концерти, і зустрічі, і фотовиставки. І саме тоді вперше ми запросили фотографа з Литви. І ми вперше побачили, що литовська фотографія може бути зовсім іншою. Бо тоді в Одесі ми бачили більш такі класичні види, які пропагуються спілкою фотографів. А тут ми запросили молодіжну литовську фотографію і побачили зовсім інший напрямок. І це теж стало таким радикальним. Бо після того ми їздили до Литви. І після того, якраз в 2005 рік я дізналась взагалі про існування пост фотографії, про існування концептуальної фотографії. І це дуже сильно вплинуло на моє сприйняття фотографії як такої. Тоді мені щось закралося, що щось відбувається не так в Україні. 

Тарас Бичко: А тут так цікаво. Бо ми зараз сидимо власне, а поруч відбувається виставка класичної литовської фотографії. Клас. Це якраз такий поштовх до дослідження фотографії?

Катерина Радченко: Це було поштовх до розуміння, що є інша фотографія, про яку принаймні в Одесі було невідомо. І це якраз стало поштовхом до популяризації цього іншого. Тобто інакшої фотографії, привезення. Бо ми якраз тоді зробили виставку з литовцями, потім через 2 роки ми спробували зробити вже біліналію сучасної фотографії. І знову ж таки потім вплинуло те, що я пішла працювати в арт-клуб “Вихід”. Теж це був такий мій майданчик для експериментів, для проваджень різних проектів. Крок за кроком. А після цього само собою почалися подорожі до різних країн для отримання більшої інформації і освіти. До цього це був такий підсвідомий пошук, підсвідома організація, підсвідоме бажання ділитися і бажання провадити щось цікаве.

Тарас Бичко: Ну але це якраз, підсвідоме – воно зазвичай таке насичене, правдиве і таке, яке дуже мотивує. І ти от зараз сказала, що ще в той час в тебе закралася думка шукати нових, показувати нові обличчя у фотографії. Мені здається, ти цим займаєшся і зараз.

Катерина Радченко: Абсолютно! Воно як почалося, так і досі триває. 

Тарас Бичко: Так воно і триває. Тому я ж кажу, це підсвідоме – от воно, аж по сьогоднішній день.

Катерина Радченко: Почалося підсвідомо – переросло в свідоме.

Тарас Бичко: Та. І скажи, будь ласка, Катю, і от в той період, ти вже коли почала їздити, шукати, спостерігати, дивитись, ти вже напевно задумалася про ті речі, яких бракує в Україні так кардинально чи ні? Я маю на увазі, це з’явилося в Одесі фотодень чи це було пізніше?

Катерина Радченко: Ні. Фестиваль з’явився в 2014 році, ідея про фестиваль. І раніше в мене не було цієї ідеї. Точніше, в мене було відчуття, що було би непогано мати фестиваль в Україні. Бо на цей час вже не існувало фестивалю “Візія”. І був такий момент тиші. І не вистачало фестивалів само собою. Але ходили чутки, що хтось планує організовувати щось в Одесі, потім ходили чутки, що щось планує організовуватися в Києві. А моя позиція була така: “Якщо є кому організовувати, то слава Богу!”. Тобто нащо мені на себе брати цю ініціативу, якщо вже є люди, які цим займаються? Але там десь пару років нічого не відбувалося, ніхто не брав на себе організацію, не з’являлися нові фестивалі. А 2014 рік став радикальним, бо розпочалася війна. А коли розпочалася війна і Майдан, дуже стали очевидні маніпуляції в мас медіа за допомогою візуальних образів. А всі маніпуляції легше лягають на грунт, де немає освіти. І тоді це знову ж таки пов’язано з тим, що немає освіти фотографічної. От від 90-х років там та освіта, яку ми маємо в країні – це або такі доволі знання, як користуватися технікою, фотошопом і знімати весільні красиві фотографії, але немає якоїсь аналітики, теорії чи історії фотографії. І само собою, що коли немає такого матеріалу, коли немає аналітичних експозицій, то потім будь-яка пропаганда лягає, як масло на хліб. І саме в 2014 році я була на стипендії в Варшаві, бо мала можливості побачити і як відбувалися фестивалі у Варшаві, і як в Лодзі, Краківський фотофестиваль. І вже будучи на цих всіх фестивалях, в мене виникла ідея якраз, що треба спробувати зробити таке в Україні. Літом я поїхала ще до Грузії. Мала зустріч з колегами з Тбіліського фотофестивалю, з Кольги. Поділилася своїми сумнівами, на що вони мені сказали: “А хто, якщо не ви?”. І в принципі після цього я приїхала і розпочала підготовку першого фестивалю, який відбувся в квітні 2015 року.

Тарас Бичко: Можна сказати, що власне одне з завдань фестивалю в Одесі – це надання освіти, майданчику?

Катерина Радченко: Це основне.

Тарас Бичко: Це основне? І відтак напрям.

Катерина Радченко: Так. Це було від 2015 і залишається по сьогодні. Основне завдання фестивалю – це освіта. Тому досі фестиваль безкоштовний. І всі лекції і всі події, які відбуваються, ми намагаємося робити безкоштовними, максимально доступними.

Тарас Бичко: Це питання, про яке, мені здається, можна дуже довго говорити. Власне цей брак освіти, який в нас відчувався, відчувається. В Україні, маю на увазі. Навіть якщо порівнювати з литовською фотографією, це ж історично, можна сказати навіть. Так склалося, що ми були під тим ковпаком, який мав там чіткі межі, не давав рухатися, не давав думати інакше. Не думати взагалі інакшими методами, шляхами. Зараз, скільки я проводжу розмови з цікавими художниками, фотографами, все одно звучить така теза, що ми відкриті всі. Ну інтернет зараз є. Тобто доступність. Але все одно. Тобто такий брак освіти. Завжди отут брак освіти. Питання моє мабуть риторичне. Бо все ж таки ви робите фестиваль. Твоя специфіка і напрямок освіти, він якраз спрямований на цю освіту. Але як? Ну чому це звучить уже вкотре?

Катерина Радченко: Ну бо відкритість інтернету – це не означає вміння користуватися інтернетом. Не вистачає у нас вміння аналізувати і критично працювати з інформацією. А це йде вже трохи глибший брак підходів роботи в школах і в будь-яких університетах. Як відбувається освіта в Україні? Ти отримуєш якийсь об’єм інформації, який ти маєш вивчити. Ти маєш потім прийти на сесію і здати цей об’єм інформації. В кращому випадку, якщо адекватний професор, ти ще можеш вивести якісь свої гіпотези і посперечатися. В гіршому випадку, і найчастіше, якщо ти йдеш поза межами програми, то це не буде сприятливо прийнято. Це буде критиковано. І плюс це теж вплине на твою оцінку. І тому нас не вчать аналізу. Нас не вчать критичного бачення. Нас не вчать критичного сприйняття інформації. Нас вчать лише тому, що ти маєш вивчити, прийти і здати. Ну, і найчастіше, потім забути. І це найбільша помилка, бо це така стратегія, яка допомагає в розвитку ідеальних маніпуляцій суспільством і контролем. І це не проста стратегія. Вона не виникла нізвідки. Вона була розроблена і досі існує в нашій країні. Якщо ти їдеш в інший університет Європи, там зовсім інший підхід до навчання. Тобі викладач не дає матеріал, який ти маєш вивчити – тобі дають напрямок. І далі ти вже сам робиш це дослідження. Ти вже самостійно маєш критично його аналізувати, маєш самостійно проводити ці шляхи самоосвіти. І далі це вже така розмова з твоїм викладачем, це вже більше обмін досвідом – партнерство. В нас це відсутнє. І тому в нас навіть, коли є відкритий інтернет, в нас нема від початку цих засад, коли людина вміє по-перше, шукати, аналізувати і критично ставитись до цього. Бо найчастіше просто сприймається: “Ок, ну от є конкурс. Відправлю туди свою роботу.”. Скільки авторів аналізують, наскільки цей конкурс важливий, наскільки він треба і наскільки він дасть поштовх професійному розвитку? Чи там є якась стаття про 100 вдалих фотографій в світі? Читається, сприймають інформацію? Скільки авторів, скільки буде тих людей, які критично віднесуться до цієї статті і зрозуміють, наскільки вона важлива до уваги до прийняття чи ні? І оце є основним підґрунтям цієї проблеми. 

Тарас Бичко: Добре. Добре, я солідарний з тобою абсолютно. Але окей. Нас будуть слухати люди, які от на цьому шляху, які починають лише творити, починають фотографувати. Як їм навчитися? Я розумію, що нема такої формули. Але все ж таки, як бути критичним до себе? Як шукати? Як до себе прислухатися? Є в тебе якась порада?

Катерина Радченко: Ну напевно порада буде та, який шлях я пройшла. Це, по-перше, чим більше читаєш, чим більше сприймаєш інформацію, тим більше можеш порівнювати. Чим вужче твоє джерело отримання інформації, тим менше в тебе шансів порівнювати. Тобто коли ти порівнюєш, ти розумієш, що в тебе декілька джерел і вони чомусь не працюють між собою. І чомусь одне джерело говорить одне, а інше – третє. І вже в цьому моменті ти маєш ставити питання: “Чому так відбувається?”. І далі знаходити питання, шукати і знаходити відповідь, чому. Тоді, вже коли шукаєш, то знаходиш так чи інакше, що якесь джерело є маніпульованим або якесь джерело є пропагандистським, або одне з джерел якраз говорить правду. Але це процес. 

Тарас Бичко: Вибач, будь ласка, я от сьогодні в одній з фейсбук спільнот, ініціатив на пост і книгу, яка вийшла українською мовою. Це розмови з Андре Картьє-Брессоном. І там людина написала: “А що, стріт-фотографи мають ще час, щоб читати всяке?”. Ну тобто… І от тому може ще гостро звертаю на це увагу, що це, здавалося би, такі основоположні речі, які повинні бути для кожного думаючого автора такими знаковими все ж таки.

Катерина Радченко: Ну це питання ліні. Це лінь. І від цього нікуди не дінешся. Тобто, якщо лінивий, то окей. У кожного свій шлях, у кожного свій вибір. Ну і це ми можемо говорити про освіту фотографій, але так само можемо говорити за будь-яку освіту.

Тарас Бичко: Так, звичайно. Без сумніву.

Катерина Радченко: Можемо говорити так за будь-яке щоденне життя, як ми сприймаємо інформацію. Ми можемо сприймати інформацію лише з Фейсбуку, з нашої ленти. А можемо сприймати лише Ukr.net, а можемо мати все ж таки декілька джерел і намагатися це аналізувати. Навіть декілька джерел на різних мовах. 

Тарас Бичко: Власне те, що робите ви і те, що робить Одеса-фотодейс. От оце освіта, яка піднімає питання освіченості авторів. Я вже стверджую як глядач, що Одеса вже зібрала певний осередок людей, які приїжджають за спілкуванням. Це дуже цікаво. Коли я спілкуюся з різними авторами, і учасниками виставок, і просто глядачами, в різні роки. Вони вже асоціюють, що це є осередок, що це є якраз місце, де можна спілкуватись, обмінюватись думками, зароджуються нові ідеї і все, що з тим зв’язано. Тому питання освіти: вам вдалося все. 

Катерина Радченко: Ми ще в процесі.

Тарас Бичко: Ні, я розумію, але навіть зараз мати такий фестиваль – це дуже круто. Добре. Крім освіти, які ще цілі ставить фестиваль?

Катерина Радченко: Ну це те, що ти тільки що озвучив – це платформа комунікації. Бо знову ж таки, якщо ми говоримо про українську фотографію, є документалісти, є старі фотографи, є концептуалісти, а є фотографи, які взагалі між собою не пов’язані, бо живуть в різних містах. А фестиваль якраз дає можливість об’єднати всіх. Тобто якщо концептуалісти, документалісти, репортажники раніше рідко пили разом пиво, то вони приїдуть до Одеси і разом будуть дивитись експозиції, ходити на лекції, і пити, і просто ще спілкуватися. І це якраз, по-перше, дає можливість такого розширення кругозору: що відбувається у сферах у колег. Теж це дає можливість якогось перетину ідей, перетину проблем, перетину обговорення спільних точок або інформацією. Обмін інформації. Я вірю в те, що це сприяє пошуку якихось ідей, партнерів або роботи. Навіть на елементарному рівні. Тобто це така платформа. Ну і плюс, окрім того, що це можливості для українських авторів спілкуватися,  до нас теж приїжджають куратори з різних країн. І це можливість зачепитися або показати свої роботи, або знайти друзів, або переговорити там з авторами з інших країн. Тобто це така платформа комунікації, яка неймовірно важлива.

Тарас Бичко: І я ще доповню як постійний глядач, відвідувач виставок. Це ще можливість бути дотичним до оцього, щоб здавалось. Я про супер-зірок хочу зараз сказати, фотографічних. Коли ти розумієш, що ти можеш поспілкуватися з неймовірно крутим автором, світового рівня, і ти розумієш в тій розмові, що це жива людина, яка так само має ті ж самі проблеми. І цей бар’єр зникає. Ця доступність і можливість. Тому для мене Одеса – це можливість максимального занурення і комунікації у фотографіях.

І напевно це яскравий приклад і головні експозиції, де представлені завжди неймовірні автори. І взагалі оце все. І артист-токи, розмови і це все. А скажи, будь ласка, як тобі вдалося? Тобто ми до висновків трохи далі дійдемо. Але все ж таки, як вдалося створити такий осередок, команду і як це все працює? Можливо трохи таке закулісся фестивалю.

Катерина Радченко: Про осередок мені складно сказати. Напевно бо він якось створився сам по собі, бо приїжджали на програму. А говорячи про команду, насправді я всі роки, і по сьогоднішній день, вважаю, що в нас найкраща команда, яка тільки можлива. Бо всі, хто працює над фестивалем, їх в першу чергу об’єднують не гонорари, бо гонорарів як таких ми маєм. А об’єднує саме щире бажання розвивати фотографію, розвивати цей фестиваль і дійсно робити якісь зміни. І от коли людей об’єднує спільний вогонь, спільна ідея, то це просто виходить неймовірний результат. І тому вся команда була сформована таким чином, що це приходили або волонтери. Перший рік волонтерили, а потім залишалися вже як частина команди. І залишалися з командою. Або там когось запрошували до співпраці. І вже залишалися. Але це така як маленька родина. Тобто родина, яка щиро працює на 1 результат. Ну і саме головне, що є бачення результату і є бажання робити цей результат. Тобто немає нікого, хто би був тому, що треба заробити. Хоча само собою, це важливо. І ми намагаємося кожен рік якось на це працювати. Немає нікого, хто там, бо так склалося або треба мати стаж, або будь-що. Тобто приходять люди, які дійсно хочуть досвід, які дійсно хочуть вплинути, змінити щось і бути корисними. Тому я страшно ціную всіх, хто працює в команді. І дуже вважаю, що це найкращі люди, яких можна було зібрати в Одесі. Говорячи про спільноту і про тусовку. Воно постійно змінюється. Тобто я не можу сказати, що вона є статичною, бо я бачу динаміку, хто приходив, приїжджав перші роки. Потім як вона змінюється: хтось залишається більш постійним глядачем фестивалю, хтось долучається, хтось навпаки відходить від фотографічних процесів.

Тарас Бичко: Такі природні зміни.

Катерина Радченко: Та, але я думаю, що вся ця тусовка формується, виходячи з тої програми, яку ми маємо. Тобто кожен собі знаходить щось цікаве, плюс підтягуються ті, чиї знайомі були. І по рекомендаціях. І якось росте ця тусовка. Тобі краще знати, бо ти з тусовки.

Тарас Бичко: Мені от цікавий такий момент. І є така думка, що професійний осередок – найбільш упереджений, в кожній сфері. І я не знаю, не розкажу, не відкрию якусь таємницю, але багато говорять, що це потрібно постійно бути в друзях з кураторами, відвідувати галереї. Тобто бути постійно в цій бульбашці спілкувань. Але от знаючи тебе, я апелюю до власного досвіду. От ми не були знайомі. Я тобі дуже вдячний, бо я вважаю, що якраз ти одна з тих людей, що дала в себе повірити. Бо я тільки як почав фотографувати, я зняв серію, я отримав цю пропозицію, щоби бути показаним на Одесі. І це для мене було неймовірно. Ми при цьому ні разу не бачилися. Я взагалі… Це ж “Вау!”. Коли я от зараз десь чую, що це все треба бути в друзях, я завжди крізь пальці на це все дивлюся, бо це абсолютно не так. Як ти шукаєш молодих авторів? Розкажи, будь ласка.

Катерина Радченко:  Ну я трохи зроблю ще коментар, що є різні все ж таки куратори.

Тарас Бичко: Ага. Ок. Ну я ж кажу, я з свого досвіду.

Катерина Радченко: Бо є куратори, які більше працюють по цій моделі “треба друзями”. І вони просто більше співпрацюють з тими, кого знають особисто. Ну а є куратори, хто роблять постійно свій пошук. В моєму випадку, я постійно слідкую за тим, що відбувається в Україні. І це дуже часто само собою митці про це не знають. Я підписана на якійсь групи, слідкую за публікаціями, слідкую за виставками. Тобто я намагаюсь максимально знати, що відбувається. І якщо я бачу, що цікаві автори лягають в якусь експозицію або в якийсь проект, який мені треба, я просто пишу пропозицію так, як це було написано для тебе. І тому дуже часто автори в якійсь мірі дивуються. І це може бути неочікувано.

Тарас Бичко: Це дуже приємно! 

Катерина Радченко: Та. “Є виставка. Запрошую.” або “Є халтура.”, або “Є робота.”. Ну і тоді воно якось так працює. Мені цікавіше працювати не з тими іменами, які є постійно, які вже визнані. Тобто само собою, що я працюю зі всіма авторами і це залежить від проекту, від теми, яка розробляється. Але мені завжди цікаво те, щоб відкривати нові імена, мені цікаво працювати з новими авторами і мені цікаво нових авторів, які ще взагалі невідомі, їх просто витягувати, показувати. Для мене це теж челендж. І я отримую від цього задоволення. Тобто мені цікаво знаходити цікаві ідеї, візуальні, візуальні, взагалі наративи, навіть якщо вони ще невизнані. І просто починати з ними працювати. Бо для мене це дуже цікаво. І коли працюєш уже з визнаними авторами, скажем так, половина успіху є. Ти вже маєш визнаного автора, його стабільні роботи. Для якихось проектів це важливо, бо це більше питання історії, яку хочеш розказати. Але це теж різні підходи.

Тарас Бичко: А ти от оці підходи…? Ну це я вже трохи в кухню залажу, але все ж таки, ти під конкретну виставку, завдання, ти вже шукаєш підходи? 

Катерина Радченко: Та. Залежить від того, яка експозиція. Тобто яка тема експозиції. Є теми, де буквально обмежена кількість авторів висвітлює ту чи іншу тему. І тоді ти просто вибираєш поміж цих авторів. Є інколи просто цікавий автор, чиї роботи мені запам’ятовуються і потім я думаю, як можна ці роботи показати. Тобто я йду не від теми, не від експозиції, а вже від тих робіт, які мені запали, які мені цікаві. І інколи сама серія  може дати поштовх для створення проекту для цієї серії. Кожен раз по різному.

Тарас Бичко: Я розумію, кожен раз по різному. Але все ж таки, ти переважно вже маєш відповідь на своє запитання? Тобто є автор, за яким можливо ти спостерігаєш, там бачила його роботи, і  відповідно під завдання ти можеш його робити? Чи це якийсь цілеспрямований пошук?

Катерина Радченко:  Ні. Це може бути і цілеспрямований пошук. Тобто остання, наприклад, експозиція, яку я робила для фестивалю – це було “Зсув тектонічних плит”. Тобто спочатку в мене була ідея, що я хочу показати політичні зміни, які відбуваються за останній рік в країнах Східної Європи і пострадянського простору. Тобто я мала якихось авторів. Я знала, що я точно хочу зобразити Рафла Мілоха і Шабохіна з Білорусі. Але я знала, що я хочу показати, що відбувається в Киргистані, Вірменії. Але я не знала авторів. Тому це теж був пошук. Я робила research, шукала авторів, які працюють, які теми, як вони працюють. Ну і далі вже перемовини, запрошення до співпраці. 

Тарас Бичко: Скільки, наприклад…? Ну я далі все ж таки про фестиваль. Фестиваль відбувається, триває певний проміжок часу. І ти по завершенню фестивалю вже сідаєш – мозковий штурм з думкою, що робити  на наступний рік? Чи як це?

Катерина Радченко: Ну насправді скорше не мозковий штурм, а коли були відкриті кордони, коли було більш легше їздити розвиватися, тоді я просто після після фестивалю, як мінімум, їхала на декілька міжнародних фестивалів і там надихалась. І під час перебування на різних фотографічних подіях формувалася тема і формувалося бачення наступного фестивалю. Зараз, коли немає можливості поїхати ні в Варл, ні на якісь великі фестивальні події, то відповідно теж зараз… Ну минулий рік було складніше, бо інспірація мала вже шукатися вже іншим шляхом. А мені дуже важливо відвідувати фізично фестивалі, фізичних експозицій, дивитися. Навіть не те, шо.. Тобто навіть не питання, дивитися, що в трендах, бо це  взагалі мене ніколи не цікавить. А більше інспірації. Навіть якась цікава виконана експозиція може мені дати якісь ідеї, запалити мене зсередини. І тоді цей вогонь мені дає можливість розробляти наступний фестиваль.  

Тарас Бичко: Добре. А от про запалення всередині. Це 7 років, так? Триває фестиваль.

Катерина Радченко: Так.

Тарас Бичко: Як ти той вогонь, не дозволяєш йому згаснути?

Катерина Радченко: Ну от більше не дозволяє згаснути фотографія. Ці всі якісь фестивалі, експозиції, нові знання або нові проекти, які я бачу. Вони тримають мій інтерес. І таким чином є інтерес і бажання щось робити. Інколи є більший, інколи є менший. Інколи цього вогню немає. І тоді треба чекати, коли він з’явиться або не з’явиться. Тобто це все залежить знову ж таки… Може не бути вогню до розробки якогось великого проекту, але достатньо мотивації для реалізації якогось маленького освітнього проекту. 

Тарас Бичко: Який є немало важливим. Кожен проект – це є ціль, яка, напевно, служить великій меті.

Катерина Радченко: Ну на практиці важливим є не тільки ці 5-3 дні активу в Одесі. Фестиваль – це ще діяльність протягом цілого року. Бо протягом цілого року ми робимо або різні виставки, або майстер класи, або зустрічі, або артист-токи. Тобто в нас протягом року є декілька івентів, які відбуваються в рамках фотофестивалю. Наприклад, це є фестиваль останній ми закінчили. Але після цього жіночу українську фотографію ми показали в Швейцарії. Потім вона була показана на бристольському фотофестивалі. “Українські підлітки” ми показали в Савоні. Тобто ми потім той матеріал, який ми маємо з українськими авторами, ми так чи інакше намагаємось його популяризувати за кордоном і показувати. Це видається, що фестиваль тут відбувся і забувся. Але для нас це так абсолютно рік роботи. Ми створюємо якісь проекти і для нас важливо потім далі, щоб він жив і був показаний або десь за кордоном, або в інших містах. Тому це така абсолютна нон-стоп діяльність. 

Тарас Бичко: Скажи, будь ласка, з якими найбільшими труднощами ви стикаєтеся, коли воно в роботі, і під час самого фестивалю, і протягом року. Що найскладніше в наших реаліях? Оскільки так як ти сказала перед тим, що питання фінансування, яке в нас, ми не можем порівняти навіть з ближніми європейськими нашими сусідами. Але окрім того…

Катерина Радченко: Головне – так, це відсутність фінансування. Дуже складний регіон для роботи – Одеса. Це дуже складний. По-перше, ми обмежені. В нас немає достатньо виставкових просторів, де ми можемо працювати. В нас кожен рік постає питання, де нам показувати головну експозицію, бо в нас просто немає фізично цих просторів. Так само щоразу в нас стоїть питання, де ми можемо проводити якісь лекції чи презентації.  Бо знову ж таки якісь арт-центри відкриваються, не витримують і закриваються. У нас відсутність приміщень, відсутність локацій, які би ми могли використовувати. Дуже сильно впливає. Бо ми б могли робити значно більше подій, аніж відбувається. Але ми завжди обмежені кількістю локацій, які ми можемо використати. Теж, ну це складний момент, що досі держава не сприймає фотографію як важливий медіум мистецтва. Фотографія досі залишається в такому маргінальному стані, як більш практичне використання , або медіа використання. Тобто вона досі не займає своє місце в галереї, які досі не отримують того належного вивчення, того належного фокусу і належної підтримки фінансової.  Це теж дуже впливає. Бо одна справа, коли пишеш запит на отримання підтримки кінофестивалю і зовсім інше, коли ти пишеш на отримання підтримки фотофестивалю. Бо в нас залишилося це сприйняття стереотипне, що фотографія – це щось дуже просте, красиве. Фотографія квітів.

Тарас Бичко: Зрозуміле..

Катерина Радченко: Фото сонця. І це дуже просто. І кожен це може зробити. І нашо підтримувати ці прекрасні фестивалі, якщо вони і так можуть існувати?

Тарас Бичко: Самі по собі.

Катерина Радченко: Повісив фотографії – і висять. І слава Богу. І хай вони висять, хай радують. І тому це теж дуже складно. Ну і це такі найболючіші питання фестивалю. Само собою, що є питання в тому, що там уже тривалий час програмою займаюся лише я. І це теж воно важливо, аби були залучені ще декілька кураторів або тих, хто б займався програмною частиною. Тобто цього року було більш-менш розкинуте це зобов’язання між нашою командою. Але все рівно важливо аби на це було декілька людей. Тобто в нас все рівно лімітована кількість людей працює на фестиваль. Тобто це теж впливає, бо в нас команда маленька достатньо. Можна говорити дуже довго.

Тарас Бичко:   Ну зрозуміло, але попри те, ти тут сказала дуже важливу річ, як на мене, що все ж таки фотографія дійсно сприймається чимось таким. Я не хочу це говорити, але мушу сказати. Таким другосортним.

Катерина Радченко: Кажи, як є.

Тарас Бичко:   Ну от так. Тобто якесь таке другосортне. Але все ж таки фестиваль бореться з тим. Скажи, будь ласка, які твої найсміливіші сподівання стосовно… Як ти бачиш “Одесу Фото Дейс”? Які в тебе найграндіозніші думки стосовно? Що ти хочеш? Щоби фестиваль яким був?

Катерина Радченко: Ну, ти знаєш, я ніколи не думала в рамках лише єдиного фестивалю. Я завжди думала в рамках України і фотографічного розвитку в цій країні. Тобто говорячи про якісь грандіозні плани, то само собою, один з найбільших, які мене цікавлять – це створення фотомузею, музею фотографії. Але не музей, бо в нас є номінально, в нас є розкинуто якісь фотомузеї в різних маленьких містечках. Але це більше представлення техніки старої: Зенітів і всього іншого. Але музей – в тому розумінні, в якому він має бути. Тобто це з дослідженням, з роботою з молекулярною фотографією, з колекцією. Тобто само собою подібну роботу робить і розпочинає Харківський музей фотографії. Але знову ж таки, профіль їхній – це фокуси. Харківська фотографія. А важливо, аби це був музей, який би працював взагалі з українським контентом. Наступне те, що для мене є важливим, – це те, що в нас досі немає якихось публікацій цілісних про історію розвитку фотографії в Україні. І теж ця історія могла би бути і аналітичним текстом, який би показав зв’язки з сучасністю. Бо це між собою пов’язано. І теж про це ніхто не пише. Ніхто про це не говорить. І тому я більше розглядаю фестиваль як одну з ланок, яка добре зараз функціонує. Тобто він виник в момент, коли розпочалася війна. Тобто це була ідея саме освіти і об’єднання, створення цієї платформи для комунікації. Я вважаю, що ці всі воронки виконують цю функцію. Тобто в любому випадку має бути далі інші розвитки. Але говорячи про те, як, наприклад, це починалося в 2015 році, то порівняти зараз з 2021, то все рівно є зміни. Тобто в будь-якому випадку ми маємо зараз і ярмарки фотографій, і ми маємо декілька започаткованих шкіл фотографії. Тобто рухи є. Тому можна говорити, що це є позитивна динаміка. Вона може не так швидко рухається, як би нам хотілося. Але тим не менш, ми маємо дуже позитивну динаміку.

Тарас Бичко:   Ну це якщо говорити, що є одна велика мета, то кожні отакі ініціативи якраз служать на цю мету. 

Катерина Радченко: Ну та.

Тарас Бичко:   Є заслуга якраз Одеси. Це неймовірно. Гаразд. Дякую дуже про фестиваль. А розкажи, будь ласка, про свої творчі плани. Над чим ти працюєш? На що ти ще витрачаєш свій ресурс? Бо, чесно, я не уявляю… Я розумію, скільки це роботи з фестивалем. Звідки в тебе ще час займатися ще чимось іншим? В тебе багато. Тобто в тебе і дослідницька робота в контексті архівної фотографії. Це якраз книга, яка вийшла. В тебе дуже багато сфер діяльності. Над чим ти зараз працюєш?

Катерина Радченко: Це так, знаєш, дуже конкретне питання, але дуже складно на нього відповісти. Бо зараз в мене дуже багато роботи.

Тарас Бичко:   Ну знову ж таки, воно дуже обширне.

Катерина Радченко: Важко зрозуміти, знаєш, про що. Тобто зараз є якісь проекти, якими я займаюсь. Один з них – це власне проект Марії, який був відкритий. Окрім цього я зараз працюю з одним видатним проектом зі шведською організацією. Але вона присвячена… Тобто це робота з українськими художницями. І це аналіз саме візуалізації, представлення жінок в медіа і в мистецтві. Це більш такий практично-теоретичний проект, який ми робимо. Тобто він доволі такий пілотний і тому ще важко говорити про результати. Але доволі така цікава динаміка і цікаві спостереження. Говорячи про якісь персональні проекти, я можу сказати, що я вже рік, напевно, намагаюся закінчити свій сайт. 

Тарас Бичко:   Ну це, до речі, знаєш…

Катерина Радченко: Це дуже актуально, але ніяк не можу. Завжди мій сайт завжди йде після того, як наповниться сайт фестивалю, потім сайти інших проектів, і потім плюс мій сайт. 

Тарас Бичко: Ну це як кажуть: “Майстер без свого життя” і тому подібне. Скажи, будь ласка… Давай я все таки попробую зрозуміти, який процес відбору? Я от що спостерігаю: ви разом з командою, і ти, власне, багато працюєте над дуже актуальними темами. Спочатку, минулий рік –  це була жіноча фотографія, жінки-фотографині власне. Ви дуже багато зараз приділяєте молодим авторам. Ти з одного боку сказала, що ви не йдете тенденціями. Але знову ж таки, ви берете ті теми, які є дуже важливими зараз, саме в цей час. Ну от жіноча фотографія. Ти зрозумієш, до чого я веду. Оскільки я пам’ятаю, як оголосили Open Call. Це ж було так: “Як? Що за дискримінація? Та ми там чекали скільки.”. Чи це своєрідно спеціальний такий хід, щоб…

Катерина Радченко: Не дати чоловікам показати свою фотографію?

Тарас Бичко:   Ну я не знаю. Ну розворушити, щоб все ж таки… Чому? Можеш сказати? 

Катерина Радченко: Ну насправді ні. Воно не йде такою провокативною штукою, як ти її зазначив. Бо, якщо подивитися взагалі на історію, як розвивається фестиваль, перші 3 роки, коли тільки був фестиваль започаткований,  Open Call був лише для українських фотографів. І це було пов’язано з тим, що коли тільки ми розпочали фестиваль, було важливо зрозуміти, хто в цій сфері. І ми збирали публікації, ми збирали портфоліо, щоб побачити, хто насправді працює з фотографією в Україні. Наступні потім далі були роки, 3 рік був для Open Call для українських фотографів. Але ми запросили куратора, Кевін Наліс з Сінгапуру. І це був інший хід. Коли ми хотіли, щоб куратор зовсім іншої країни, причому не європейської. Це був дуже свідомий вибір. Оцінив і інтерпретував своє бачення української фотографії. Тобто це теж було такий свідомий експеримент, побачити, як куратор Сінгапуру  може зчитати і сформувати свою експозицію. Наступні роки в нас були… Ми вже започаткували відкриті, міжнародні Open Call. Але це теж було пов’язано з тим, що ми знаємо, ми провели мінімальне дослідження, що відбувається в українській фотографії. Але наступне – це вже має бути створення конкуренції. Бо ми не можемо працювати лише з українськими авторами – вже має бути адекватна конкуренція на міжнародному рівні. Тому українці мають подаватися разом зі всім світом. І вже виборювати собі право бути на головній експозиції. Паралельно ми запустили для себе, нам було важливо працювати з підлітками. І ми зробили, запустили “Future Fotodays”. І це була основна ідея з одного боку, побачити, що знімають підлітки, як розвивається взагалі ця сфера. І підтримка підлітків.

Тарас Бичко:   Вибач, будь ласка, але мушу це сказати, бо я один такий допис бачив, що наступний Open Call на Odesa Fotodays буде робота тільки підлітків. Чи це так?

Катерина Радченко: Ні, але підлітків вже відбувається 3 роки.

Тарас Бичко:   Я розумію. Просто отут оці розмови, які були в середовищі фотографічному навколо теми жінок, жіночого Open Call, то там писало, що наступний Open Call  будуть тільки до 18 років автори.

Катерина Радченко: Але вже так є. Тобто він вже є і насправді…

Тарас Бичко:   Виключно? Я маю на увазі “Виключно тільки до 18. І все ”.

Катерина Радченко: “Future” так і відбувається. Тільки до 18. Але насправді, коли ми мали Open Call лише для українців, не поставало питання, чому він тільки для українців. 

Тарас Бичко:   Я це все розумію, але скажи.

Катерина Радченко: Коли ми мали лише для підлітків, то не ставало питання. Точніше коли в нас були навіть не підлітки, бо в нас підлітки –  чітко йде вікова категорія, від 16 до 18 років. Чи від 15, здається. Тобто не стає питання: “Чому мені 13 і я не можу податись?”. Ну бо на це є причина. На це є правило. От ми зараз дивимось на цей сектор. Ми працюємо зараз лише з цим сектором. І це теж є питання відповіді. Бо коли відправляють 13 років, 12 років, вони значно слабші і вони не можуть конкурувати з тими, кому 16. Це абсолютно не працює. Дуже рідко, коли хтось може витримати цю конкуренцію. Ну і само собою, що прийшов той час, коли мені як кураторці було цікаво дослідити, що відбувається саме з жіночою фотографією. І тому й було абсолютно фокусом лише для жінок, без якихось обмежень вікових. При тому, що в цьому випадку могли подаватися не авторки, а могли також подаватися роботи чиїсь: бабусь, які там цікавилися фотографією в радянські часи. І теж можна було продати фотографії своїх родичів спокійно. Але це було фокусом мого дослідження. І під фокус мого дослідження якраз був сформований цей Open Call. Тому, якщо наступного року це буде лише для віку 50-60 років, то буде значить 50-60 років. Бо це буде фокусом нашого дослідження. І тому ми зробимо це обмеження. Чи це є дискримінацією? Як зчитувати. Бо тоді кожен наш Open Call є дискримінацією. Бо кожен наш Open Call має будь-які обмеження.

Тарас Бичко:   Ну от такого, як з жіночою фотографією, я не очікував.  Це спочатку сприймалося, що люди жартують. А потім розумієш, що це на повному серйозі. “Ну як? Ну ми ж чекали. Ми ж хотіли подати свої роботи.”. 

Катерина Радченко: Ну це дуже багато говорить про те, як ця сфера розвивається. Тобто наскільки вона залишається патріархальна, наскільки відсутні якісь розуміння якихось рухів. І це теж говорить про багато-чого. 

Тарас Бичко:   А скажи, будь ласка. Це дуже фантастичне запитання, але чи є якийсь умовний автор, роботи якого ти би хотіла презентувати? Який це напрямок? Тобто не 1 “автор”, а який це напрямок, який би ти хотіла презентувати в Україні, про який можливо зараз не говорять і він тобі близький? Що би ти хотіла дати можливість переглянути глядачам? Якийсь напрямок фотографії? 

Катерина Радченко: Ну напевно мене зараз дуже цікавить science-art, які ідуть на межі мистецтва і науки. І це майже ніяк не відображається в українському мистецтві. І мені цікаві ці проекти. Мені було б цікаво, знаєш, привезти, показати ці напрямки. Потім мені цікаві теж якісь сучасні експериментальні, тобто постдіджитал арт. Я би теж хотіла цей напрямок візуалізувати і показати про існування. І можливо поговорити про тенденції і про проблеми цього. Тобто це ті актуальні теми, актуальні напрямки, які є в світі, але які досі не зайшли до нас. І мені би було цікаво розпочати про них говорити, візуалізувати або принаймні думати в їх напрямку. 

Тарас Бичко:   Ну це як в свій час, ти дуже наголошувала на архівні фотографії. До речі, можна вже стверджувати, що архівна фотографія добралась до України?

Катерина Радченко: Ну вже після того, як ми зробили виставку Параски Плитки-Горицвіт, то вже можна говорити.

Тарас Бичко:   Це так цікаво. Навіть в розмовах з різними митцями: “Ну та, Катерина Радченко ще тоді наголошувала про архівну фотографію.”. Це дійсно прослідковується. І це круто, звичайно, що ти на цьому наголошуєш. І потім воно відповідно працює. А оті напрямки, які ти зараз сказала, вони дійсно…? От ти навіть говориш і я пробую аналізувати. Вони теж дуже мало представлені або взагалі не представлені?

Катерина Радченко: В Україні вони взагалі не представлені. 

Тарас Бичко:   Бо в тебе, мені здається, був теж заклик. І ти шукала таких авторів, мені здається. 

Катерина Радченко: Я шукала для експозиції у “ What next”. Це експозиція, яку ми зараз розробляємо з двома кураторками: Макс Хоутен з Англії та Катажина Загатовська з Варшави. Цей проект має бути реалізованим вже в наступному році. І ми шукали авторів з України. Це проект, який присвячений роздумам про майбутнє. 

Тарас Бичко:   Вам вдалось знайти в Україні авторів? 

Катерина Радченко:  З фотографічним контекстом, ні.  І було запрошено автори, які працюють не з фотографією, а з Х-медіа.

Тарас Бичко:   Але, знаєш, після твого цього наголосу, я принаймні знаю авторів, які почали працювати в цій сфері. Це ж дійсно класно. Наскільки це все працює. Все, що ми зараз говоримо, я так стараюсь абстраговано аналізувати. Дійсно, воно все працює на якусь таку мету. От навіть ті твої конкретні пошуки, про які ми зараз говоримо, вони теж заставляють авторів думати: “Ага, якщо йде поштовх, значить хтось шукає, значить потрібно.”

Катерина Радченко: Є запит.

Тарас Бичко:   І вже починають з тим працювати. І це вже дуже класно. До речі, от це дуже цікавий момент. От ми говорили попередній раз, наш гість був Максим Індюк. Він якраз сказав, що наскільки багато речей просто не відомі нашому автору і глядачу. І тільки коли ти виходиш за межі оцього, з’являється відкритий шлях, куди хочеш. Ти можеш і там, і там, і там, і там. І от роби більше, будь ласка, таких постів. Бо мені здається, більше авторів почнуть працювати в тенденції, які виходять трошки за межі нашого розуміння фотографії.

Катерина Радченко: Знаєш, пост на Фейсбуці “Актуальна тема цього місяця.”.

Тарас Бичко:   Так. От, до речі. Воно може звучати смішно, але насправді хтось може почати копати. Це ж те, що ми говорили про освіту, як рухатися, з чого почати і куди лізти.  Тому я не даремно запитав про ті жанри. А скажи, будь ласка… От зараз буде питання як від автора. Я розумію, що є запит. Сказано не дуже в позитивному, бо все ж таки треба робити те, що ти відчуваєш. Але коли ти шукаєш тему, над якою хочеш працювати, я розумію, що я не хочу зараз з цим працювати, наприклад. Бо я розумію, що умовний куратор вже шукає цю тему. І вже з тим хтось працює. Я не хочу створювати… Воно ще не стало неактуальним, але я поки це зроблю, вже тема відійде. Розумієш, що я маю на увазі?

Катерина Радченко: Та.

Тарас Бичко:   От як тут знайти баланс?

Катерина Радченко: Ну, по-перше, я з тобою не погоджуюсь взагалі. 

Тарас Бичко:   Чому?

Катерина Радченко: Бо питання актуальності теми. Знаєш, тема може бути актуальна, але питання, як її висвітлити. І знову ж таки, висвітлюючи будь-яку тему, ти говориш, показуєш своє відношення і свої авторські меседжі несеш. І скільки авторів, стільки ми маємо меседжів. Стільки ми маємо взагалі різних точок зору і різних точок репрезентації. Тобто це може бути 20 чоловік, які знімуть на задану тему 20 проектів. Але це будуть абсолютно інші підходи. 

Тарас Бичко:   Добре. Можливо, я неправильно виразився. По-іншому. Наскільки ти як людина, яка нібито отримує кінцевий результат роботи автора, наскільки ти відчуваєш, що це вигадана тема, якої зовсім автор не відчув?

Катерина Радченко: Це дуже часто видно.

Тарас Бичко:   От це я маю на увазі. І мені як автору… Я розумію, що може навіть мене це цікавить, але як я цього не відчуваю. Але воно ж ніби має запит. Розумієш? Тобто ти вже починаєш боротися з цим. От чому дуже видно? Розкажи, будь ласка. 

Катерина Радченко: Є декілька авторських підхода. Один авторський підхід – це коли якраз автор бачить, яка тема є актуальною і починає її розробляти. Якщо автор прекрасно володіє знаннями, як розробити проект, то це буде дуже чистий, продуманий, виважений проект. І він може бути навіть представлений на різних виставках, може гарно продаватися. Особливо, коли поговориш з автором, ти будеш бачити, що проект був створений спеціально під час.

Тарас Бичко:   От я ж якраз це мав на увазі.

Катерина Радченко: Є само собою автори, які мають інший підхід. Бо є тема, яка їх болить. І це не залежить від того, наскільки ця тема актуальна чи неактуальна. Їм важливо про це говорити. І теж вони будуть створювати свій наратив. Це буде видно, коли автор живе тією темою, коли не живе. Сказати, який з них виграшний – неможливо. Бо це залежить від куратора, залежить від інституції, яка показує проект. У всіх різні підходи. Хтось працює з чистими, правильними проектами, як зроблені по методологічці: крок перший, крок другий, крок  третій.

Тарас Бичко:   Це відчувається?

Катерина Радченко: Це відчувається і це видно. Але якщо він зроблений якісно, так чи інакше в нього є шанс бути показаним, пройти і бути представленим на маркеті. Так само і з другим. Але і в тому, і в тому випадку є шанс другий. Тобто автор може працювати з супер важливою, актуальною темою, але не зробити якісний візуальний наратив. І тоді проект просто не працює. І так само як автор може жити якоюсь темою, але не розпрацювати цей візуальний наратив. І все. Воно тоді не працює цей проект. Або дати забагато візуального наративу, тобто дати забагато акцентів. Тобто коли автор говорить про якусь глобальну проблему, не звужує наратив. І тоді занадто багато візуальних акцентів, занадто такого хаосу. Тоді немає цілісності проекту. А є ще інший варіант: може автор працювати з темою, яка його турбує, але шукати це сучасне візуальне мовлення. Тобто можливо автору дуже імпонує працювати з плівкою, але він буде намагатися створити відео, або створити діджитал арт, або NFT арт, або ще щось. Бе модно і це продається. І це теж може не спрацювати, бо воно не завжди те, що є популярним, лягає під проект чи візуальний наратив теж не завжди працює. Це теж важливо, аби тема відповідала тому візуальному наративу, з яким працює автор.

Тарас Бичко:   Скажи, будь ласка, наскільки важливо сучасному автору розмовляти сучасною фотографічною мовою.

Катерина Радченко: Залежить від мети.

Тарас Бичко:   Ну я розумію. Ну все ж таки, обширно так. Бо я читав і багато чув.

Катерина Радченко: Що таке “сучасна мова”?

Тарас Бичко:   Власне та, яка відповідає тенденціям, які ти щойно охарактеризувала. 

Катерина Радченко: Ну не факт. Якщо ти працюєш над якоюсь темою, яка передбачає, що ти будеш працювати на широкий формат і саме друкувати, то ти не маєш працювати з якимись діджитал підходами. Бо це тема, яка працює. Тема дає тобі напрямок, як його візуалізувати І дає ці методи. Якщо ти працюєш з темою про аналіз соцмереж, чи якихось сучасних тенденцій, або висвітлення карантину, тоді до тебе апріорі приходить оці “закриття”, “зуми”. І тоді автори звертаються до більш діджитал підходів створення проектів. Дуже багато використовують колажі, фотографії через Zoom. Використовують ті ж самі методи, бо вони підкреслюють тему. Тому тут нема такого, що ти мусиш, бо ти є сучасним автором і ти “мусиш” працювати з сучасними, новітніми технологіями. Абсолютно ні. Знову ж таки, по-перше, залежить, яка тема.  По-друге, залежить… Наприклад, коли я їздила на стипендію в Штати, я їздила в Сан Дієго. І я була переконана, коли я туди їхала, я хотіла познайомитися з сучасною фотографією. Мені було важливо подивитися, як розвивається сучасна фотографія в Штатах. Я коли приїхала в Каліфорнію, ми робили якраз дослідження по авторах Каліфорнії. Ми їздили в Лос Анджелес, в Сан Дієго і Сан Франциско. І більшість авторів повернулися до класичних зображень, до класичного друку, до пінхолу. І я тоді була здивована, бо я не розуміла, що відбувається. А виявляється, в них уже був пройдений цей етап. Бо в них зовсім по-іншому час розвивається, зовсім по-іншому розвивається фотографія. Тобто вони вже пройшли той процес експериментів, концептуальної фотографії, постфотографії. І вони вже повернулися до широких форматів, до пінхолів і друку.

Тарас Бичко:   А як ти думаєш, в Україні зараз те саме відбувається?

Катерина Радченко: Ще ні.

Тарас Бичко:   Ще не настільки масово? Гаразд.

Катерина Радченко: Ми ще не повернулися. Ми ще просто друкуємо і займаємося класичною фотографією. То не є погано.

Тарас Бичко:   Ну звичайно.  З тобою, Катю, можна безкінечно розмовляти на тему фотографії. Скажи, будь ласка, в тебе є якісь побажання для автора, який зараз дивиться цей запис. Що би ти хотіла побажати цьому умовному автору?

Катерина Радченко: В побажанні повернемся до того першого, з чого ми почали: вчитися, аналізувати, критично відноситися. Це от єдине. Бо якщо не займатися самоосвітою, якщо не аналізувати ті матеріали, які читаєш або бачиш, тобто бачити навіть авторів, аналізувати і критично відноситися. Це просто початок всього.

Тарас Бичко:   Дякую, тобі дуже за розмову. Я дуже би хотів зробити якусь подію у Львові, яку би ти могла чи курувати, чи свій погляд на фотографію показати. 

Катерина Радченко: Odesa Holidays  у Львові?

Тарас Бичко:   Ну не знаю. Так голосно звучить, але все ж таки це би було чудово, якщо би ми могли зробити.

Катерина Радченко: Ну то зробимо. 
Тарас Бичко: Ну то дякую.